Капелан Сергій Сущенко — про Конотоп, службу у поліції, Революцію Гідності та війну

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

Поліцейський капелан Сергій Сущенко дав інтерв’ю Конотоп.City. Говорили про конотопців, які вплинули на його формування як патріота, священика; про реформи в Національній Поліції, війну, заповідь «не убий» та добро з «духовними кулаками».

У нього за плечима — активна політична боротьба у Конотопі, довгий духовний шлях, участь в протестах на Майдані впродовж найзапекліших днів, добровольчий батальйон «Золоті ворота» (2014 – 2015), полк «Київ» (2016), роки в АТО на передовій та в батальйоні патрульної служби поліції особливого призначення «Полтава» (з лютого 2017). Він збирав поранених під час революції Гідності, був з Христом і молитвою на передовій, а ще згодом облаштував каплички у Сєвєродонецьку та Щасті на Луганщині.

— Ви народилися і довго жили у Конотопі. Давно були на малій батьківщині?

— Років зо п’ять не мешкаю, влітку навідував батька. Інколи приїжджаю. Нині у мене ООС (операція об’єднаних сил — прим. автора), робота в батальйоні патрульної поліції, життя та служба [священика] у Полтаві, навчання за юридичним фахом.

— Ви змолоду були активістом. Ще за часів Радянського Союзу об’єднували навколо себе національно свідомих конотопців. Що вважаєте успіхами того періоду, а що невдачами?

— Я би сказав, що ряд битв ми виграли, але війну загалом на той час програли.

Я завжди мріяв про незалежну Україну. Ми таки прийшли до незалежності і маємо багато позитивних зрушень: щодо національної свідомості та патріотизму, рідної мови, позитивного сприйняття України в світі. Цьому неабияк сприяла Революція Гідності. І обраний під час неї шлях вірний, я вважаю.

Нині навчаюсь за фахом «Правознавство», закінчив 4-й курс Національної Академії внутрішніх справ України. Якось одногрупник висловив думку щодо вбивств на Майдані так: «Били — і правильно били. І мало — треба було вбивати. Жалкую, що зараз не можна так тріснути, щоб зрозуміло стало». Ви ж розумієте, він — вовченя. Його агресія — від слабкості, невпевненості.

В розпалі цієї розмови на мій бік пристали всі поліцейські, навіть беркутівець, який був на Майдані, але людей не бив. У таких випадках вважаю своїм обов’язком пояснити, навести факти, поділитися особистим досвідом. Ніколи не уникаю розмов про те, що саме відбулося п’ять років тому в центрі Києва, яких помилок припустилися силовики. Хоча нерідко зустрічаю опір.

Сергій Сущенко на Майдані З особистого архіву капелана

— Як поєднується християнська заповідь «не убий» та необхідність вбивати на війні?

— Питання часто поставало у 2014, коли все почалося. Ще в «учебці» хлопці замислювалися над ним. Нині — рідше, майже ніколи. Тоді пояснював: «Бог є любов. Але немає більшої любові, ніж покласти душу свою за друзів своїх». Цю біблійну цитату наводить і святійший Філарет, патріарх Київський і всієї Руси України. Вбивство на емоціях, з користі або матеріальних вигод — гріх, а захист своєї держави — почесний обов’язок громадянина. Коли ти зі зброєю, а навпроти — ворог також зі зброєю, то якщо його не вб’єш, він знищить не тільки тебе, а й твою родину і державу.

— Як з’явився інститут капеланства у Збройних силах України?

— У січні 2017 була розмова з Арсеном Аваковим щодо важливості інституту капеланства й у поліції. Ще раніше створили спеціальну комісію, до складу якої я увійшов. Згодом капелани вже працювали на волонтерських засадах, з вересня 2015 року. 20 лютого 2017 капелани офіційно з’явилися в ЗСУ та Нацгвардії. З реформованою поліцією не склалося, юридичні моменти завадили.

 З особистого архіву капелана

Напередодні мого переводу з Києва в Полтаву мав пропозицію від керівника Головного управління Національної поліції у місті Києві Андрія Крищенка стати капеланом у столиці. Це підтверджує: необхідність введення такої посади розуміють в керівних органах. Варто додати, що значний внесок у створення капеланської служби зробив Голова Синодального управління військового духівництва УПЦ КП (ПЦУ) митрополит Іоан та група народних депутатів.

— Офіційно посади капелана в поліції не існує. Як ви поєднуєте фактичні обов’язки та діяльність священика?

— На практиці під час служби у батальйоні «Золоті ворота» та полку «Київ» я мав нагоду переважну більшість часу займатися капеланською діяльністю. Меншою мірою така можливість залишилася зараз, коли я називаю себе поліцейським капеланом, але офіційно працюю на посаді поліцейського в батальйоні «Полтава». Роботу ж капелана виконую на волонтерських засадах у вільний час.

— Яка роль капелана у поліції?

— Поліцейські, перш за все, — люди. Вони практично не мають особистого життя, відпочинку, не належать собі. Лягаєш ввечері, і не знаєш, чи спатимеш до ранку. Втома, часом додаються особисті негаразди, виснаження. Усвідомлюєш, що професія небезпечна — існують всі шанси загинути. Уявляєте, що відчуває людина?

З нею потрібно говорити професійно, але як товариш або наставник, а не стороння людина. Як той, хто зсередини розуміє, що відбувається. Порозуміння між громадянами та поліцією ще немає, з обох боків припускаються помилок.

Сергій Сущенко на фронті З особистого архіву капелана

Моя місія, як і інституту капеланства загалом, — започаткувати діалог, долучитися до роботи поліцейських з неповнолітніми з груп ризику, підтримати духовні пошуки особового складу, виступати посередником між силовиками та активістами під час масових протестів та заворушень.

Адже, погодьтеся, замість зневажати і «тролити» поліцію у соцмережах, називати її «пластмасовою», викладати і поширювати відео з «фейлами», краще усвідомити, що ми — єдина спільна громада і всі позитивні зрушення в наших руках.

Реформованій поліції конче потрібна підтримка та довіра суспільства. Ось навіщо я там

Сподіваюся, вже цього року посаду капелана в Національній Поліції введуть на державному рівні. На одній з міжнародних конференцій капеланів в Україні мій колега із США, який служить понад 30 років капеланом в поліції, поділився досвідом становлення капеланства в його країні. Там становлення відбувалось також через кризу, але ж тепер все успішно працює. От і ми маємо рухатися цим шляхом.

— Як би ви пояснили пересічному громадянину, що наразі відбувається в країні?

— Багато хто на емоціях палко говорить: «Давно пора перемогти». Вони не розуміють у повній мірі, які події відбуваються. Адже перемогти можливо, розпочавши масштабний наступ. А наступ, то спочатку авіація та артилерія, танки, а вже потім піхота та спецназ. Авіація та артилерія — це великі втрати мирного населення з обох боків. Додаємо ще факт, що наступ є порушенням Мінських домовленостей, а значить у ворога, якого досі стримують політичні важелі, будуть розв’язані руки. Тому балансування та очікування введення миротворчої місії, то є мудре рішення.

Щодо ситуації з армією, маю гарні новини: в 2014-му її просто не існувало. Були переважно добровольці, зібрані власним коштом та за підтримки волонтерів. Наразі маємо боєздатні силові формування і наша перемога в тому числі залежить від підтримки населення.

— Невже звичайна розмова, спілкування такі важливі і потрібні?

— Так. Отже, уявіть, батальйон патрульної поліції виїздить в другу лінію АТО на блокпости. Поліцейським спілкуватися з населенням не рекомендовано, тільки сухо, по суті, та і часу на це немає. А люди підходять, заглядають у вічі — коли агресивно, коли розпачливо. «Коли нас звільните?» І ось тут роль капелана-поліцейського неоціненна і важлива. Слово стає зброєю, допомогою, підґрунтям та натхненням, виходом для виснаженого поліцейського та надією для втомленого пересічного громадянина на окупованій території.

— Чула, що є військові капелани, які не перебували на передовій? Що скажете?

— Не вбачаю в тому чогось особливого, бо на мирній території для капелана також вдосталь роботи. Організувати допомогу пораненим, спілкуватися з постраждалими від війни, з родинами загиблих, знову таки, наголошую, вибудовувати місточок взаємоповаги та розуміння з населенням задля більшої залученості, підтримки, усвідомлення політичних, військових процесів у країні.

 З особистого архіву капелана

Слово — важливе. Слово, вимовлене спокійно і виважено в необхідний момент — безцінно. Слово, підтримане дією — самі знаєте, думається мені.

— Хто з відомих конотопців вплинув на вас? Кого пам’ятаєте?

— Багатьох пам’ятаю, як тут виділиш окремо. Але, мабуть, Іван Андрійович Лисий [видатний конотопський краєзнавець, історик і дослідник рідного краю, автор багатьох праць про історію Конотопщини] вплинув найбільше. То такий патріот, що не тільки на той час, а і зараз пошукати таку людину. Дисидент, «живчик», людина-борець, розумний і активний.

Зоя Валер’янівна Шалівська [заступник голови Конотопського товариства «Просвіта», член НСЖУ], яка ще на початку 90-х зробила неабиякий внесок у відродження національної культури української мови та незалежності.

А от на формування мене як священика, вплинули отець Олександр Перепелиця, отець Ярослав (Срібняк), отець Юрій Пришлюк і, безумовно, Архієпископ Сумський і Охтирський Мефодій.

***

Завершуємо. Телефонна розмова точиться повільно. Сергій наголошує, що знає закон державний та закон Божий, тож ладен будувати мости між суспільством та владними структурами безупинно, кожного дня, підтримуючи українську державність та охороняючи кордони через Слово, дію, голос, натиск, компроміс. Каже, що шлях довгий, але сили є.

Фото на головній: Facebook / Капелан Сергій Сущенко

Коментарі:

Останні новини