«Пам'ятаємо героїв»: загиблий у зоні АТО конотопчанин Валентин Ничвидюк у спогадах мами

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 01.03.2019 17:00
  • 0
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

Валентин Ничвидюк загинув у листопаді 2017 року в зоні проведення антитерористичної операції. Вихованці гуртка «Юні журналісти-краєзнавці» Конотопської станції юних туристів зустрілися з матір’ю героя Ніною Андріївною Ничвидюк і попросили її розповісти про сина.

Валентина Ничвидюка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Рішенням виконавчого комітету Конотопської міської ради № 323 від 22 грудня 2017 року йому присвоєне звання почесного громадянина міста Конотоп.

— Валентин народився у Конотопі?

— Ні. Життя склалося так, що наша родина переїхала до Конотопа, коли Валентину виповнився один рік, у жовтні 1990 року. Народився він у Чернігівській області, в селі Черешеньки.

 З сімейного архіву

— Яким він був у дитинстві?

— Як усі діти того часу. Це був період розпаду Радянського Союзу, створення незалежної України. У сина в дитинстві не було нічого незвичайного. Навчався у звичайній школі, у звичайних вчителів, виховувався звичайними батьками. Можливо, був дещо більш непосидючим. Ще в дитячому садочку вихователі радили віддати його до якоїсь спортивної секції, тому що тільки-но виходив на вулицю, як намагався відшукати якісь знаряддя чи пристрої для заняття спортом. Робив гімнастику, підтягувався.

 З сімейного архіву

— Що залишилося в пам’яті від навчання Валентина у школі?

— Пам’ятаю щоденник з двійкою, захований за батареєю парового опалення. Вчився Валентин у школі №2, у класі з поглибленим вивченням англійської мови. Відмінником не був, проте факт вступу до університету і навчання там свідчить про отримання необхідних знань у школі. Про школу та вчителів, які в ній працювали, у мене залишилися тільки теплі спогади.

Вдячна всім вчителям Валентина. Особливо вчителям англійської мови — в університеті син у своїй групі знав англійську мову краще за всіх. Тамарі Іванівні Люлько я дуже вдячна за це.

Я вдячна всім учителям, які вчили мою дитину. Навчили його правильно ставитись і до людей, і до життя

У Валентина була класним керівником Галина Петрівна Зайцева — прекрасний педагог, чудова вчителька. Згадую добрим словом також вчителів математики, української мови, хімії, географії, директора школи Олену Борисівну Матвійчук.

— Валентин самостійно обрав професію військового чи хтось був для нього прикладом?

— З вибором професії у нас була складна ситуація. Валентин з дитинства мріяв стати військовим. Мій чоловік був військовим, і хлопець з дитинства приміряв його військову форму. Я пам’ятаю, як син просив мене нашивати на светр погони.

Вдома ходив з погонами, до дитсадка йшов з парадним паском батька. Була також кокарда на шапці. Іншої форми він не визнавав

Після школи мріяв вступити до військового училища. Ми з батьком заперечували, тому що українська армія тоді практично розвалювалася. Випускники військових училищ не отримували направлень на місце служби. Вони змушені були або самотужки шукати собі військову частину, яка згодна зарахувати молодого офіцера до своїх лав, або взагалі звільнятися в запас. Залишатися з дипломом і без роботи.

Все-таки знайшли компроміс — вступив до університету внутрішніх справ на факультет внутрішніх військ, отримує диплом правознавця. Ми з чоловіком сподівалися, що наш син буде юристом. А син мріяв бути військовим. У кожного була своя мрія.

 З сімейного архіву

По закінченню університету пішов на службу до внутрішніх військ, прослужив там кілька років. Подальшій службі завадило здоров’я. Ще з дитинства син до свого здоров’я ставився легковажно. «На ногах» двічі переніс запалення легень. Це зрештою спричинило захворювання астмою. Певний час лікарі навіть не могли поставити діагноз, лише в інституті фтизіатрії визначили хворобу. Валентин був звільнений з війська і потім чотири роки працював у колекторській компанії у місті Київ. Остання посада — заступник начальника департаменту з примусового стягнення боргу.

 З сімейного архіву

Але бажання повернутися на службу його не полишало. У березні 2014 року син говорив: «Якби я знав, що в Україні буде така ситуація, я б ніколи не пішов би з військової служби». Він ухопив військовий квиток і пішов до військкомату. Там йому відмовили, посилаючись на висновок медичної комісії. І наголосили, що в разі необхідності його обов’язково мобілізують. Проте Валентин придбав військову форму, всіляко підтримував свого друга, який вже тоді служив у зоні АТО. Допомагав йому отримувати різноманітне спорядження. Бажання служити у лавах Збройних сил його не залишало ніколи. Зрештою в 2016 році він звільняється з посади, знову йде до військкомату і правдами й неправдами поновлюється на військовій службі.

 З сімейного архіву

— Чи були у Валентина якісь захоплення, хобі?

— Син займався спортом. Свого часу відвідував секцію кікбоксингу, мав перший розряд з цього виду спорту. Багато читав. Читав історичну та військову літературу. Повністю перечитав батькову бібліотеку. Можна сказати, що професія і хобі тісно переплелися в його житті.

— Розкажіть про його родину — дружину та доньку

— Дружина Ірина, донька Єва. Онука — наша улюблениця і наш біль. Я вдячна синові за Єву — тепер ми відчуваємо, для кого треба жити.

— Друзі сина контактують з вами?

— Так. Ті, хто товаришував з Валентином у Конотопі, не забувають нас з чоловіком. Телефонують, турбуються про нас. Його київських друзів та бойових побратимів ми практично не знаємо. Єдиний виняток — Анатолій Вісич, який був з Валентином на останньому завданні, з котрого син не повернувся. Фактично син своїм тілом зберіг життя Анатолію. І сьогодні мій чоловік та Анатолій спілкуються по телефону.

Спілкувалась Діана Тихоненко,

вихованка гуртка «Юні журналісти-краєзнавці» Станції юних туристів

 Автор фото на головній — Ігор Лисий. На ньому — Ніна Ничвидюк та Діана Тихоненко

 

Медіакіт сайту/ціни на рекламу
Коментарі:

Останні новини