Андрій Ваховський загинув 29 серпня 2014 року, під час виходу з Іловайського котла. У рамках проекту «Пам’ятаємо героїв» вихованці гуртка «Юні журналісти-краєзнавці» Станції юних туристів зустрічаються з рідними, близькими та бойовими побратимами земляків, які віддали своє життя, захищаючи Україну. Сьогодні — розмова з матір’ю дружини Героя Вірою Марченко.
— За яких обставин ви познайомилися з Андрієм?
— Коли моя донька Марина навчалася в Харківській юридичній академії, вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Андрієм Ваховським. Він тоді навчався в педагогічному університеті імені Григорія Сковороди. Одружилися, коли Марина була на п’ятому курсі. Після того, як донька закінчила навчання, переїхали до Конотопа. Марина народила доньку Алісу, Андрій поїхав до Києва працювати в охоронних структурах.
Коли розпочалися події на Донбасі, Андрій вирішив їхати туди. Його мати і ми з Мариною відмовляли його, проте Андрій свого рішення не змінив. Заявив: «Як усі так говоритимуть, то нічого доброго не буде».
Перший раз Андрій пішов у квітні 2014 року у складі батальйону «Донбас». Він був кулеметником, місяць проходив навчання. Потім у складі батальйону перебував у Бахмуті, Кураховому.
Забрали їх несподівано, сказали, що на три дні. Навіть особистих речей наказали взяти мінімальну кількість. Там вони пробули два тижні. Останній раз він телефонував 28 серпня. Телефонував мені, запитував, чому не відповідає Марина. У той час якраз захворіла Аліса, і вони з Мариною пішли до лікаря, вимкнули телефон.
Я запитала Андрія, в якому місті вони знаходяться. Він відповів лише, що в нього все добре. Наступного дня зв’язку вже не було. Потім я дізналася, що 29 серпня вони загинули.
Перед цим Андрій телефонував Марині, розповідав, у яких важких умовах вони живуть. Бракувало їжі — три дні у бійців ріски в роті не було. Потім домовилися про зелений коридор. Вони їхали автомобілем КрАЗ, на якому було 12 чоловік. Андрій був другим номером кулеметної обслуги. Під час руху по машині відкрили вогонь. Спочатку із стрілецької зброї, потім з «Градів». А що таке кулемет проти системи «Град»?
Андрій був кілька разів поранений. З 29 серпня не було зв’язку, не було аж до 2 вересня. Тоді зателефонував його командир, який був у кабіні КрАЗа й дивом врятувався. Він розповів, що після залпу «Градів» солдати почали тікати соняшниковим полем. Першому номеру кулеметної обслуги (позивний «Монах») кулеметною чергою відсікло ногу і він крикнув Андрієві, щоб той сів за кулемет.
Після бою тіла загиблих відправили до лікарні у Дніпро. Мати Андрія та його дружина виїхали туди. Але там було стільки загиблих, понівечених, обгорілих, що впізнати чоловіка і сина було неможливо. Андрій пролежав там до 19 жовтня, потім був похований як невідомий на Краснопільському цвинтарі.
Потім взяли генетичний матеріал у матері та Аліси. Через місяць після цього прийшло повідомлення з СБУ — на цвинтарі в такому-то ряду така-то могила похований ваш родич. У Андрія на генетичну експертизу взяли два ребра — більше брати було фактично нічого. Також перед похованням його сфотографували. Проте за цими фотознімками впізнати воїна було неможливо. Ось так ми знайшли його через 8 місяців. Потім привезли Андрія на малу батьківщину, де він був і похований.
Народився він у місті Харків. Там почав навчатися, але потім матір перевели у Валківський район, село Шарівку. Тому Андрій там продовжив навчання там. Вчився він добре, брав участь у математичних олімпіадах. Закінчив Шарівську школу, потім навчався в університеті, де познайомився, як я вже говорила, з моєю донькою.
— Які риси характеру були притаманні Андрієві?
— Перш за все доброта. Андрій був дуже доброю людиною, чуйною. Він завжди приходив на допомогу. Не тільки домашнім, Андрій жодного разу не проходив байдуже повз людину, яка потребувала допомоги. Такі у нього й батьки, особливо мати. Вона все життя працювала в школі, викладала математику та інформатику, була завучем. Все життя працювала з людьми, виховала дітей чуйними, добрими. Таким був Андрій, таким є і його брат Сашко. Коли було потрібно захистити батьківщину — зібрався й пішов воювати. Хоча на ті часи не було ні бронежилетів, ні іншого спорядження — все доводилося купляти за власні кошти.
— Які були у нього стосунки з батьками?
— Дуже добрі. Ми й сьогодні спілкуємося зі сватами. Вони дуже приємні люди. Звичайно, й дітей виховали відповідно. Андрій взагалі з великою повагою ставився до людей, старших за віком. Допомагав усім. Для нього не існувало слів «не можу», «немає часу» й тому подібних. Знаходив можливість допомогти кожному.
— Розкажіть докладніше про його дружину та доньку.
— Марина пропрацювала десять років у залізничній міліції. Має звання капітана. З 1,5 року я виховую їхню з Андрієм доньку Алісу. Як розформували лінійні відділки (залишили тільки патрульну службу), вона звільнилася. Останні три роки вона проходить службу в тій військовій частині, у якій служив Андрій. Сьогодні це Вишгородський район на Київщині. Мешкає в Ірпіні у військовому гуртожитку. Звичайно, служба не з легких, особливо для жінки. Проте треба заробляти гроші на проживання. Служить заступником командира з виховної роботи. Виховує молодь. Слава Богу, що їх не відправляють на передову, тільки контрактників.
Андрій дуже любив свою доньку. І вона відповідала тим же. Сьогодні навчається в сьомому класі. Шостий закінчила на відмінно, отримала похвальний лист. Класний керівник Лілія Миколаївна Дубина добре відгукується про неї. Деякий час Аліса займалася народними танцями. Від батька успадкувала бажання допомагати іншим.
— Чи спілкуєтеся ви з родичами загиблих в АТО конотопців?
— Звичайно. Це Олена Бірюкова та її донька Саша. Понад два роки тому за допомогою волонтерів ми отримали путівку до Данії. Ми з Оленою привезли дівчаток до Львова, де збирались діти загиблих АТОвців з усієї України. Звідти Аліса та Саша попрямували до Данії. Там вони мешкали в родинах українців, які проживають у цій країні. За допомогою волонтерів відвідали Туреччину.
Також спілкуємося родиною Михайла Сусла. На жаль, пішов у вічність його батько, ми були на похоронах. Дуже шкода чоловіка. Жінки плачуть, а він на всіх заходах стояв мов закам’янілий. І зрештою серце не витримало.
Спілкуємося також з Софією Іванівною Орел – матір’ю Юрія. Тісні стосунки у нас також з дружиною та донькою Анатолія Шульги.
На жаль, не всі конотопці співчутливо ставляться до нашого горя. Можливо, це тому, що їх війна безпосередньо не торкнулась. Прикладом цьому може бути те, що табличку з написом: «Вулиця Андрія Ваховського» тричі зривали. Не шануєте ви загиблих — ваше право. Та для чого ж займатись вандалізмом? А хлопці пішли воювати не за гроші — за ідею.
Спілкувалась Катерина Гайдай,
вихованка гуртка «Юні журналісти-краєзнавці» Станції юних туристів
Фото на головній: Ігор Лисий
