Ділимося історією та творчістю військового Олександра Артюшенка з Конотопа. З 2016 року захищає Батьківщину у 58 ОМПБр імені гетьмана Івана Виговського та виливає свій біль і тугу у вірші.
Про службу
Олександру наразі 52 роки. Він народився у сім'ї будівельників у Глухівському районі. Закінчив сумське училище за фахом культурно-просвітницької роботи. Далі отримав спеціальність методиста культурно-масових заходів.
Пройшов строкову службу, працював директором сільського будинку культури, завідувачем клубу. Далі ряд робіт, на яких Олександр так і не зупинився: транспортувальник, оператор БРУ, рибовод, різнороб, директор. Знайшов себе у військовій справі – 2016 року підписав контракт зі збройними силами України до закінчення особливого періоду.
Починав механіком-водієм танку, зараз вже головний сержант мінометної батареї. Олександр, як і всі військові, намагається зробити якомога більше для загальної справи, єдиної цілі. Чотири рази заходив в сектор.
Про творчість
З юних років в Олександра зародилася ідея про творчий розвиток своєї особистості. Однак саме рід час служби він почав виливати свій біль за Україну та внутрішні переживання виливати у вірші.
«Ціна за волю», 2016 рік
1. Зорі світять і тут як у нашім селі,
і на ранок тумани сідають,
бо це наша земля і тому ми її,
боронити від ворога маєм.
Знаю тихо стоїш біля ліжка доньки,
та ковтаєш непрохані сльози,
дуже хочу торкнутись твоєї руки,
та зробити на жаль це не в змозі.
Пр. Ти прийшла до мене знову уві сні:
«повернись, благаю»! Проказала.
За розлуку, мила, ти пробач мені,
але воля коштує чимало.
2. Вчора в нашім підрозділі гості були,
привезли подарунки з собою,
і від тебе шкарпетки мені привезли,
що ти дбала добою нічною.
Я до них доторкнувся, підніс до очей,
і закапали сльози гарячі,
та засмучені очі сховав від людей,
що ж буває і воїни плачуть.
3. Тут на трави спадає ранкова роса,
виграє в пурпуровому сонці,
і блакитні як вдома святі небеса,
ти їх бачиш в своєму віконці.
Ти не плач, моя зоре і я повернусь,
принесу перемогу додому,
з джерела під вільхою водиці нап’юсь,
не віддам вас, рідненькі, нікому.
«Безсоння», 2018 рік
Кулі свистять і снаряди летять наче град,
а попереду наша земля, що ворожою стала.
Знову не спиш, бо в окопі пильнує солдат,
щоб зненацька не проханий гість не навідавсь лукаво.
Сльози течуть, обпікають пекельним вогнем,
серце твоє, мов червоний метал гаряче ,
люба моя, ми сьогодні для того живем,
щоби наші нащадки цвіли, у країні найкращій.
Сонце зійде, у степу настає день новий,
знаю, що він для нас принесе, миті лише щасливі,
як я люблю, моя люба, твій образ живий,
твої ніжні, солодкі вуста, біле личенько миле.
Вірю тобі, моя зоре, мій янгол святий,
віра моя, захищає мене, і гріє,
знаєш мене, не лякає виснажливий бій,
щоб не сталося відаю ти, про побачення мрієш.
Доле моя, нині тільки тобою живу,
ніжність твоя, знай у серці навік моєму,
що б не було, ти чекаєш на зустріч нову,
я ж кохання в душі пронесу, мов величну поему.
Мамо, 2018 рік
Мамо, обніми мене крильми,
захисти від туги за тобою,
в небеса мою журбу візьми,
як колись, коли була живою.
Прилети до мене хоч на мить,
та поговори зі мною, мамо,
бо душа жива вона болить,
з того часу як тебе не стало.
За вікном кружляє сніг,
у зимовому серпанку,
він летить мені до ніг,
не заснути до світанку.
Завелась в душі зима,
заморозила на віки,
як з життя пішла вона,
наша мама, наші ліки.
Мамо, ти пішла на небеса,
в хаті все нагадує про тебе,
а квітник цвіте яка краса,
залишився не взяла на небо.
Ти далеко в райських небесах,
зверху за дітьми спостерігаєш,
іноді у не спокійних снах,
ангелом у гості прилітаєш.
