Ділимося історією та творчістю конотопчанки Валерії Пальчинської з позивним «Ліра», яка декілька років служила у 58 ОМПБр імені гетьмана Івана Виговського.
Про службу
— Майже з початку війни займалася волонтерством. За два роки прониклася армією до кісткового мозку. До служби була кухарем японської кухні та займалася журналістикою.
Мене запросив на службу в 58 бригаду тодішній командир Михайло Драпатий під кінець 2016 року. Це була моя третя спроба потрапити в Збройні Сили України. У бригаді я була зв'язківцем. Зараз перевелася, але перша бригада, як і перша вчителька, — назавжди в серці.
Валерія Пальчинська
Буду лишатися у військовій сфері, адже війну ми ще не виграли. Після перемоги ще буде купа роботи, адже інформаційна війна триває паралельно з реальною, але здатна існувати й окремо.
Про творчість
— Відкрила в собі талант до написання віршів за романтичних обставин — закохалася. В школі також писала періодично, коли натхнення з'являлося, але так активно — трохи менш як рік тому.
Перший свій вірш в цьому творчому етапі написала на одному пориві та присвятила своїй коханій людині. Тоді переповнювали емоції та рядки лягали наче самі по собі. Після цього продовжила писати про кохання, про війну — загалом, про все, від чого я відчувала сильні емоції.
Про збірку ще не задумувалась, адже поки віршів не так багато, але ідея досить непогана. Буду творити й нести прекрасне в маси.
Улюблений вірш — перший, адже він для мене «най-най-най». Недавно до мене звернувся хлопець і попросив дозволу виступити з ним на конкурсі читців поезії. Попросив трохи дописати, щоб підпадав під умови. З радістю погодилась і від дописаних куплетів він став взагалі «шикарним».
«Мені тебе війна подарувала» (з доповненням)
Мені тебе війна подарувала
Тоді, коли зневірилась душа.
А може, то все доля влаштувала,
Коли побачила, що то моя межа?
Ти увійшов в моє життя тихенько й мирно,
Так, ніби друг, втішаючи, мовчить.
В скрутні хвилини ти був поряд вірно,
І зрозуміла я, що серденько кричить.
Кричить: «Не відштовхни, побач на власні очі,
Як він до тебе серцем пригорнув,
Як він поряд з тобою бути хоче,
Повір йому! Повір, не ігноруй!»
Спочатку тихо, потім - більше й більше,
Поринули ми в вирій почуттів.
Мені відкрився ти, такий безмежно ніжний,
Такий близький... Ти справжній. Мій.
І я живу тобою, дихаю тобою.
Нехай нечасто бачимося ми,
Нечасто коси поправляєш ти рукою,
Ціную кожну спільно прожитую мить:
Коли рука в руці, і погляди зустрілись,
Коли нікого поряд, всі зайві очі геть.
Один у однім ми з тобою розчинились.
Заповнили любов'ю душі наші вщерть.
Як я люблю тебе ти сам чудово уявляєш.
Але повторювати я не втомлюся, знай.
«Рідненький мій, цілую кріпко, на добраніч!»
«Коханнячко моє, я теж тебе. Лягай, відпочивай.»
Спільне життя з тобою наше плине неупинно,
На місці не стоять і ніжні світлі почуття.
Опутали обох, мов тонке павутиння,
Ростуть і кріпнуть, прискорюють серцебиття.
Ти відродив в мені бажання жити і творити.
Ти нагадав, що то є «бути жінкою слабкою».
Дав сили від негараздів, бід і обстрілів укрити,
Тягар життєвий мій тримаєш кріпкою рукою.
Нам відстань серце рве, ризик лоскоче нерви,
Пробуджує фантазії на спільне майбуття:
В ньому нема війни, мовчать свинцеві черги,
Травою поросли вже наші укриття,
Світла оселя затишна, в ній тупіт малих ніжок,
Двох? Чотирьох? Шести? Погоджуюсь на всі!
Любов наша не впала від незгод підніжок,
Вона – кріпкий місток між нас, двох полюсів.
***
Конотоп.City існує завдяки тобі — підтримай улюблене медіа 👇
Стеж за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
