До Всесвітнього дня поезії разом з відомою конотопською поетесою Іриною Козловою дібрали вірші учасників літературної студії «Джерела». Вони різні: про весну, місто, почуття та надію – читайте та надихайтеся.
«Не застигне рука, не здригнеться сталь...»
Авторка: Ірина Козлова
Не застигне рука, не здригнеться сталь.
Твоїм іменем названа ця печаль.
Сторінки фоліантів, тремтіння рук.
Вартових – твоїм іменем – перегук.
Розгортається парус, дзвенить весна.
Твоїм іменем – хвиля, твоїм – струна.
Трав’яний косогір, іменний наказ.
Твоїм іменем – перстень, твоїм – алмаз.
Твоїм іменем – квітка, луна, змія,
Моя втеча зухвала – твоє ім’я.
Ти не знаєш ні пекла, ні заборон.
Твоїм іменем віють верхів’я крон.
Ти не лічиш ні битв, ні мостів, ні рік.
Твоїм іменем – міст, і твоїм – потік.
Позолочений панцир вогнем сія.
Той призахідний промінь – твоє ім’я.
Скелі, урвища, виступи, перевал.
Твоїм іменем я назову метал,
Забинтую плече і омию кров.
Твоїм іменем названа ця любов.
«І тишею кричить моя душа...»
Авторка: Олена Савела
Захотілося вийти… Просто – вечір, зірки шепочуться.
Просто місяць новий народився десь понад хатою.
А тому вже не вити, не вити, а вийти хочеться.
Ти йому не кажи, що він теж, як і ти, – щербатий.
Ти йому не кажи, що вночі я ходжу босоніж,
І далекі зірки за гріхи обпікають п’яти.
Що коли наступлю на гвіздок твоїх слів спросоння,
Перевернеться світ у мені, безнадійно щербатий.
Тихий вечір такий, зірки посміхаються: «Вийди…», –
Бо хрущі ненароджені ще не гудуть над вишнями.
Бо коли вже не буде ні сліз, ані голосу – вити,
Лиш маленька душа закричить, завола в мені тишею.
«Це поле давно вже не спало...»
Авторка: Оксана Логоша
Це поле давно вже не спало, не бачило снів.
Це місто страшенно стомилось кришитись на цеглу,
І битись на скло, задихатись у хмарах димів,
Тікати від куль, що вціляють далеко не в кеглі.
А ліс знепритомнів гіллям і пташками змалів,
Хоч десь під корою плекає безмежну надію,
Що все ж розрубають триклятий цей вузол гордіїв
І більше до віку не зросяться кров’ю шаблі.
Об тиш оцю Божу посколює зуби крамола.
Дивіться! Цей день і цей спокій – молитвами виткані.
Взувайте, хлоп’ята, рідненькі і теплі постоли.
Ходімо в поля, ще розніжені й трішечки заспані.
Хай ватра до неба! На всі на чотири боки
Розійдеться слава про вашу звитягу завзяту.
Погляньте – весніє! До лісу злетілись шпаки,
І вже зеленіють листочки тендітної м’яти.
«Дощить у душі, у очах і надворі...»
Авторка: Наталія Борута
Дощить у душі, у очах і надворі,
І падає клоун донизу – на біс.
Від літри вина до безпам’ятства хворі
Нічні перехожі регочуть до сліз.
На сцені нічній оголилися комплекси.
В спідометрі часу – чотири нулі.
Фотограф надію тримає у фокусі,
І янгол кульга на підбитім крилі.
В білизні постільній, ніким не прасованій,
Зшиває нитками хтось білими гріх.
За рогом за безцінь дають розфасовані
В короткі спідниці хвилини утіх.
Стікаю піском в кабінетнім годиннику.
Упасти боюся, тож міряю час.
Тримаю в руках і життя своє, й міміку,
Молюся на сонце й на іконостас.
В обійми подушку схоплю, як приречена.
У фокусі день, значить, бути добру.
На квіточці губ нитка крові запечена…
Жива? Значить, більше уже не помру!
«Один на один із січнем...»
Автор: Артем Занора
один на один із січнем
і ледве живий і мертвий
і більше нема нічого
і більше не буду мила
і більше не буду милим
і навіть для тебе чуєш
і навіть сьогодні слухай
і навіть цей місяць вільний
і мабуть завжди був вільним
забив хтось гвіздки у небо
накрив хтось мій світ пітьмою
загнав хтось людей в будинки
накидав хтось снігу всюди
це місто заснуло знову
це місто моє навіки
і я в цьому місті вічно
і я в цьому місті хворім
і я в цьому місці клятім
я знаю весна врятує
я знаю весна вже скоро
«Ще не треба, не йди...»
Автор: Володимир Худенко
Ще не треба, не йди, ще посидим у мене в душі,
Заспіваєм пісень на заштовханій в нічку веранді.
Ти давай, розкажи, розлюби, розшматуй об ножі,
Об сталеві ножі тую совість в предранішнім чаді.
Ти мені не такою, як завше, новою приснись,
Ти мені … Я згубивсь, розкажи мені, як мене звали,
А то, бачиш, супутник поволі дереться увись
Над дахами будинків, дібров, хуторів і вокзалів.
Он же, бач, приміський торохтить по хиткому містку,
І верзеться чудне, і сказати нічого не можу.
Ти постій, ще не йди у таку непросту й нелегку
Тиху ніч попід липнем, й себе чомсь на себе не схожу.
Ти права, я також, чи я схожий на себе собі, -
Певне ні, розбрідатись, одначе, від цього не варто,
Розвінчатись не варто і креслити запис в графі,
Чи то пак і не запис, а штамп, котрий ставиться в паспорт.
Що говориш? Нема? Ти права, паспорт бреше, і РАГС,
Забрехались, чорти, ми ж давно, ще тоді розписались,
Коли Бог десь на небі задумав утілити нас,
Чи тоді, мо’, коли нам вночі одночасно не спалось.
Одночасно за тисячі, тисячі миль від самих
Чи себе, чи лиш так, тільки тисячі миль ‘дин від ‘дного.
Чуєш, вітер надворі ледь-ледь, а все ж трохи притих,
І супутник знайшов десь свого орбітального Бога.
«Одеться в яркое, и выбрать яркий зонт...»
Авторка: Вікторія Третякова
Одеться в яркое, и выбрать яркий зонт,
И выйти в дождь, улыбкою сияя,
Дарить тепло другим не только в мае,
Пусть тучами затянут горизонт.
Пусть яркая одежда – напоказ,
Назло дождю и грязи вдоль дороги.
Пройду по лужам, пусть намокнут ноги –
Я вспомню детство, полное проказ.
Долой хандру и прочь осенний сплин!
Я верю – бабье лето к нам вернётся.
Поярче макияж – душа смеётся.
Летит на юг мой журавлиный клин.
«Жінко, що має минуле...»
Авторка: Людмила Глушко
Жінко, що має минуле,
Серце твоє розбите.
Майже життя промайнуло,
Щастя дощами змите.
Злива сховає сльози,
Вітер завжди в обличчя,
Побут життєвої прози
Мрії вбиває ніччю.
Поряд нікого, пустеля,
Місяця сяйво сріблясте,
Тіні кружляють по стелі…
Як тобі в відчай не впасти?
Туга, натягнуті нерви,
Років минулих відлуння.
Хтось шепотів: «Стерво»,
Хтось промовляв: «Красуня».
Думи і спогади роєм,
Сон, може, сум віджене…
Був не моїм героєм
Той, хто кохав мене…
«Синім смутком наповнився вечір...»
Автор: Федір Рижий
Синім смутком наповнився вечір,
Вже чебрець у садку задрімав,
Холод неба лягає на плечі,
А тебе все нема і нема.
Сірий стогін сови за душею,
Сухо листя думок шелестить,
Смуток мій за печаллю твоєю
У розпатлану ніч полетить.
Із Чумацького Шляху тумани
Візьмуть зір мерехтливу росу,
Сонним маревом чари омани
Сяйво милих очей принесуть.
Прийдуть спогади теплі, шовкові,
Так розчулять, хоч зірку дістань…
То розсипались зерна любові
По стерні наших мрій і бажань.
«Я у віршах своїх засну...»
Авторка: Людмила Гладун
Я у віршах своїх засну,
Розтоплюсь, наче снігом весняним…
І у талу землю ввійду,
І ранковим сонечком встану.
Я у віршах своїх живу,
Зігріваюсь у люті морози,
Я в них долю бачу свою –
Свою радість і свої сльози.
Я у віршах своїх пробуджусь,
В них підтримка моя – натхнення,
Я у віршах своїх народжусь,
Бо вірші – це Боже знамення.
