Ірина Бардакова — українська акторка, яка зіграла близько 50 ролей у кіно та на телебаченні. Вона створила етнодует «Пайташки», викладає акторські дисципліни та написала власну книгу. Говорить, що саме Конотоп та конотопці мали ключову роль в становленні її кар’єри.
«Була саме в тому місці, де потрібно»
До сьомого класу навчалася у Конотопській школі №2. Там були викладачі, які мені подобалися, часто брала участь в КВК. Але я нудьгувала там, адже не було можливості себе реалізувати й не вистачало «розгону». Коли дізналася, що в ліцеї при гімназії є суспільно-гуманітарне відділення, то зрозуміла, що все в моєму житті складається в пазл.
Перейти в Конотопську гімназію — моє свідоме рішення. Було відчуття, що там для мене станеться щось ключове. Отже, сама пішла й подала документи.
Мені здається, що я була саме в тому місці, де потрібно. Лишилося дуже багато моїх друзів, з якими навіть зараз спілкуюся. Вони знаходяться по всьому світу. Хтось продюсер, хтось винахідник, хтось директор каналу.
Мене навіть запитували згодом в інституті: «Конотоп — це якась мафія?» А все тому, що ми трималися разом та створили, можна сказати, братство. І пишалися цим. Навіть зараз ми тримаємо зв'язок. Хоч не завжди вдається зустрічатися фізично, ми спілкуємося часто в соцмережах.
«Список з десяти пунктів»
У гімназії в мене з’явився реальний досвід. Мої перші театральні постановки були саме там. Пам’ятаю, грала роль Наталки у виставі «Наталка Полтавка». Тоді ж почалися конкурси читців, масові заходи, на яких я часто була ведучою.
Розуміла, що мені це дуже подобалося. Однак, коли потрібно було обирати, куди вступати, то написала список з десяти пунктів. Там було правознавство, журналістика, історія, міжнародні відносини, психологія. Акторство було десь аж десятим пунктом в списку.
За цим списком почала вступати в декілька інститутів одночасно. Робила ставку на історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Як учасниця багатьох олімпіад, мала можливість пройти за співбесідою. Члени комісії після розмови зі мною сказали, що я помиляюся у своєму виборі й що мені потрібно вступати в театральний інститут.
Потім почалися перші тури іспитів і я зрозуміла, що світ значно жорстокіший. Мені почало це набридати: всі ставили якісь умови. Тому все ж таки глянула у свій записник: де ж там те акторство?
Так трапилося, що в театральний інститут прийшла в останній день. Мене прийняли одразу. Зрештою, вступила на кінофакультет, на дикторку та ведучу телепрограм, до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
На той час у мене було уявлення про акторство, як у всіх пересічних конотопців: це несерйозно. Тому на акторку вступити не ризикнула. А стосовно ведучої — для мене це було близьким, бо я цілий рік до цього працювала на конотопській телестудії.
У першому фільмі знялася вже в 19
Перший фільм, в якому знімалася ще на першому курсі, — «Богдан Хмельницький». Його знімали дуже довго: з 2000 до 2007 року. То монтували, то коштів не було. А вже перше кіно, яким дійсно пишаюся, — це «Залізна сотня» Олеся Янчука. Цей фільм відкрив для мене мистецтво кінематографу.
«Залізна сотня» — це українсько-австралійський фільм за книгою Юрія Борця «У вирі боротьби». У ньому показали реальні факти, як українці свідомо йшли до лав УПА.
Один з головних героїв — Юрій Борець в молодості, прототип Чумака. Так от я була його дівчиною, Марічкою. На той момент мені було 19 років і всі знання у мене були з книжок. Як було в реальності, я не розуміла. Ми ходили з подружкою, яка грала роль Ксені, горами, щоб зрозуміти, як це. У місцевих просили показати фотографії, щоб «вникнути» в цю епоху.
Фактично, всі актори, які знімалися в цьому фільмі, зараз великі актори в Україні й закордоном. Наприклад, Ірма Вітовська, Олег Примогенов, Катя Кістень, Микола Баклан та інші.
Знімалася також у фільмі «Рука на щастя» для мене був цікавим досвідом. Я там грала авантюристку Лілю. Це зовсім не позитивна героїня. Грала в телефільмі «Смерть шпигунів», який мав успіх у багатьох країнах. Знімалася у телесеріалі «Третього не дано», «Поки станиця спить».
Була робота з Михайлом Ільєнком — «Той, хто пройшов крізь вогонь». Також останнім часом на передній план вийшли ситкоми. Наприклад, «Копи на роботі», «Куратори».
«Без перерв працюю з людьми»
Закінчила магістратуру та пройшла практику в університеті Карпенка-Карого. Потім викладала в Муніципальній Академії Естрадного та Циркового Мистецтва ім. Утесова, різних кіношколах. От вже майже 15 років викладаю ораторське мистецтво, комунікації, акторську майстерність.
Фактично, я без перерв працюю з людьми. У різних форматах. Навіть на карантині ця робота триває.
Наприклад, я написала книгу «Акторство для кожного», але поки що її не видала. Книга містить практичні рекомендації й розповідає про все, що чекає людей, коли вони потрапляють в індустрію. Крім цього, там багато цікавих історій з мого життя: так звані, злети та падіння.
Намагаюся бути в курсі й передивляюся фільми та серіали три-чотири рази на тиждень. Це потрібно для того, щоб розуміти тренди, розповідати про це студентам і самій розвиватися.
Мені особисто імпонують всі історії, які знімають Netflix та Apple. Наприклад, «Неортодоксальна», «Велика маленька брехня», «Ранкове шоу». Також подобаються проєкти, де залучені Різ Візерспун, Ніколь Кідман, Мелані Лоран.
Американський кінематограф дуже просунувся в розвитку. Ти лише думаєш, а вони вже роблять. Хоча, у нас теж є чудові національні фільми. Наприклад, Іра Цілик цього року зняла документальний фільм про реальну родину з Донеччини «Земля блакитна, ніби апельсин». Вона здобула перемогу в номінації «Найкраща режисура» на престижному американському фестивалі документального кіно «Санденс».
Раджу дивитися більше таких фільмів, адже вони дуже чесні. До речі, саме зараз на Docudays UA можна переглянути багато документальних стрічок.
«Мені не вистачало мови»
Коли народився син, я почала йому співати дуже багато різних колискових. До цього не було такого великого бажання співати. Коли сину виповнилося два роки, почала його водити на співи для малят до подруги-композиторки.
Ми вирішили з нею записати колискову «Ой, люлі, ой, люлі», яку я дуже люблю. Через місяць вже зняли кліп, де взяли участь наші діти. Потім записали ще кілька українських народних пісень. Дует назвали «Пайташки» (з древньої русинської мови — коліжанки).
Думаю, що тяга до українських народних пісень у мене від бабусі, яка прожила 90 років у Попівці. Вона співала рідкісні пісні. Навіть не чула їх після того жодного разу.
Бабуся народилася в 1923 році й дуже багато розказувала про голодомор, про війну, про те, як люди жили в цей час. Мене вразила історія про те, чому вона не закінчила інститут. Тому що почалася війна та їй не було чого взути. Саме тому захоплююся історією.
Крім цього, бабуся та мій тато завжди говорили українською. Ми ж з мамою говорили, як і більшість конотопців — російською. Особисто в мене стався «мовний перелом» ще в другій школі. Мені не вистачало мови на уроках. Навіть вводила правила в сім’ї: «Хто не буле говорити українською мовою, з тим не буду спілкуватися».
Зараз до Конотопа приїжджаю пару разів на рік. У мене тут мама, яка викладає англійську мову в Політехнічному технікумі. Тато не так давно помер. Він декілька разів був депутатом у міській раді й саме на його прикладі навчилася налагоджувати контакти з людьми та комунікувати.
У нас є дача в Жолдаках, й ми сім’єю відпочиваємо там влітку. Я вже зробила фанатами цього місця навіть моїх друзів з Києва. Хоча, ми й подорожуємо закордон, але Жолдаки лишаються незмінним місцем сили.
