У Конотопі є зоозахисна організація «Друзі тварин». Активісти рятують бездомних тварин та шукають їм домівки. Окрім цього, допомагають стерилізувати їх та просувають ідею створення у місті повноцінного притулку. Конотоп.City розпитав кількох активістів про те, чому вони вирішили цим займатися.
Історія Наталії Сучко
Наталія Сучко
Моя історія волонтерства почалася зі зборів, на яких обговорювали створення притулку для тварин в місті. Ці збори стали відправною точкою для появи організації «Друзі тварин».
Зазвичай волонтери діляться історіями з «хепіендами», але мені пригадуються тварини, яких ми не змогли врятувати. Алабай по кличці Альма померла від пухлини, через два місяці боротьби за її життя. Вівчарка Діна з перебитою лапою — теж онкологія. Сліпі та глухі «старички», яких вигнали вмирати на вулицю. Кошенята з інфекціями. Переламані, виснажені кішки. Збиті машинами тварини, які не доїхали до клініки або яких не можна було врятувати. Собаки й коти з кулями в головах. І цей список нескінченний.
Вже не згадаю, коли і як я почала цим займатися, але я пам'ятаю, чому не можу перестати їм допомагати. Якщо людина потрапила в біду, то всі біжать на допомогу, а якщо собака, кішка, інші тварини — всі йдуть повз. Я просто не можу пройти повз.
Маю й безліч щасливих історій, за кілька років назбиралося. Пам'ятаю врятованих незвичайних тварин: кролика, щура, кажана, диких птахів, косулю. Особливо приємно, коли через кілька років отримуєш привіти від своїх підопічних, це надихає.
Каштан — песик, який навчився ходити після важкої травми
Унікальний випадок — це Каштан. Песика знайшли на узбіччі, його збила машина. Рентген показав перелом хребта, але ми вирішили боротися — і Каштан встав, і тепер активно бігає. Звичайно, це не було б можливим без волонтерів, з якими ми об'єднуємо зусилля.
Каштан одужав — і тепер бігає самостійно
Рятуючи тварин, я знайомлюся з новими людьми — волонтерами, які рятують як унікальних тварин, так і домашніх кішок та собак. Коли я запропонувала їм поділитися своїми історіями, то багато хто відмовився. Але без їх допомоги та підтримки багато щасливих історій порятунку могли б і не розпочатися.
Іноді мені здається, що я не волонтер, а менеджер, який «розрулює» проблеми тварин. Я рідко сама знаходжу та займаюся конкретним тваринам. Але мені телефонують — на номер нашої організації — і я біжу на виклик. Хоча не знаю, чим все закінчиться — буде хепіенд або ще одна драма.
Дуже важко, коли люди телефонують і вимагають розв'язувати їхні проблеми. Хоча самі вони навіть не намагаються щось зробити. Простіше спихнути все на когось і умити руки. Намагаюся завжди запропонувати варіанти допомоги за участю людини, яка телефонувала. Волонтерів на всіх не вистачає, але не обов'язково бути волонтером, що б врятувати чиєсь життя.
Історія Валерії Степаненко
Валерія Степаненко
Звичайно, як і багато людей, я завжди любила тварин, особливо собак. Першою моєю собакою був американський спанієль, який працював разом з прикордонниками. Коли він був списаний зі служби, я забрала його до себе.
Через те, що собаку вчасно не лікували, за кілька місяців він втратив зір та оглух. Також у тварини було хворе серце. Йому було вісім років.
Коли у мого Грандіка назавжди «вимкнуло світло», я була в глибокій розгубленості. Я не уявляла, як буду жити зі сліпою, а потім, як виявилося і глухою собакою. Почала шукати шляхи розв'язання проблеми. І, звичайно ж, ми впоралися.
Ми гуляли з повідцем. Він прекрасно ходив і навіть бігав. Він спілкувався з дорослими та дітьми. Його всі любили, а хтось навіть не знав, що ця собака не бачить і не чує. Він був товариський і веселий. Дружив з усіма собаками в окрузі.
***
Собака по кличці Маха. Її збила автівка. У неї перебитий нерв на лівій передній лапі та зломана права задня лапа. Собака — інвалід. Її врятували Наталія Сучко та Валерія Степаненко. Зараз Маха мешкає у Валерії вдома.
***
Напевно, тому я вирішила стати зоозахисником. Нині я допомогла дуже багатьом тваринам: врятувала, вилікувала, знайшла будинок. Також я займаюся популяризацією гуманного ставлення до тварин, беру участь у розробці законопроєктів щодо добробуту тварин.
Я дуже сподіваюся, що світ зміниться, і всі люди нарешті зрозуміють, що ми з тваринами — одне ціле. Ми всі однакові — повноправні жителі нашої планети.
Історія Вікторії Павленко
Вікторія Павленко
Коли я стала волонтером? Скільки пам'ятаю себе — завжди годувала бездомних тварин: на морі, коли мені було три роки, в школі — котлетами з їдальні.
З дитинства розуміла несправедливе ставлення до бездомних тварин, завжди болем в серці відгукувалися розповіді про вбитих собак. Потім були підібрані кошенята, цуценята. Коли ж в місті з'явилася зоозахисна організація, я виявилася однією з перших, хто виявив бажання вступити в неї.
***
На фото — собака по кличці Буля. Вона впала у викопану могилу на кладовищі й просиділа там кілька днів. Її врятувала Вікторія, Буля тепер живе у неї. Після трагедії собака хворіє на невроз.
***
Займаюся волонтерством вже майже чотири роки. Що для мене найважче? Бачити біль і переляк в очах тварин. Усвідомлювати, що ти допомогти всім просто не маєш сили. Коли шукаю дім для тварин, складно віддавати їх в незнайомі руки. Думаю: «А раптом, недобрі?»
Чому для одних норма — нагодувати й потурбуватися, а для інших — знищити? Іноді стає нестерпним терпіти цей біль і хочеться піти. Не бачити, не чути, забути. Але потім розумієш, що крім тебе і ще кількох людей їм ніхто не допоможе. Тому, поки живу, поки є сили — я з ними.
Історія Аліни Ларкової
Аліна Ларкова
З дитинства я була дуже сильно прив'язана до тварин. Будь то кіт, собака або мишка. Вдома у нас завжди хтось жив. Жив кіт Пушок, ми знайшли його на вулиці, на проїжджій частині. Були два пацюки Машка і Дашка. Коли переїхали з приватного будинку у квартиру, кіт втік і ми його не змогли знайти.
«Добрі люди» вбили маму-кішку за те, що вона крала курчат. Для деяких це простий вихід із ситуації, адже вольєри для домашньої птиці — це надскладна задача. Куди простіше повбивати сусідських котів. І ось, кошенята залишилися без мами — і їм терміново почали шукати господарів. Так у нас з'явився наш кіт Томик. Прожив він з нами 15 років.
Коли Тому було чотири роки, ми знайшли кішечку, таку ж, як він — безпородну сіамку. Через пару тижнів у неї почався ентерит. Але ми перемогли хворобу і наша улюблениця прожила з нами 12 років. Хвороба все життя не залишала її, час від часу були рецидиви. І щоразу таблетки, уколи, крапельниці.
Були й інші. Соня, руда красуня, яку теж «добрі люди» маленьким кошеням викинули на ринок. Льова, який народився на вулиці, дивом вижив, єдиний з усього виводка. У центрі міста, де повз безпомічного маленького комочка проходив натовп байдужих людей. Була молода вівчарка, якій ми знайшли сім'ю.
Я мріяла про організацію для захисту тварин. Тому що розуміла, що одна не зможу зробити багато. Як тільки дізналася про «Друзів тварин», одразу вступила в їх ряди.
За час волонтерства відбулося стільки всього, що всі випадки не згадаєш. Одні закінчувалися добре — лікування та знаходження в сім'ю. Були випадки, коли ми опинялися безсилі. Деяких тварин залишали собі.
Найголовніше в нашій справі — не впадати у відчай і не переставати допомагати тваринам. Їх дуже багато — тих, хто потребує допомоги людини. А з кожним врятованим життям ми підвищуємо рівень добра в суспільстві
