У Конотопі їх залишилось небагато: ветерани згадують Другу світову

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 08.05.2019 22:00
  • 0
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

Конотоп.City і студенти Політехнічного технікуму КІСумДУ побували в гостях у трьох ветеранів та слухали їхні історії. У місті їх залишилось небагато, усім — за 90 років.

Любов Іларіонівна Плотникова, 99 років

Любов Плотникова Ростислав Тхор

Вчилася на медсестру, і всі ми стояли на обліку у військкоматі. Коли закінчила медичне училище, це приблизно у 20 років, прийшла повістка, як і багатьом моїм сусідам. Служила медсестрою в артилерійському полку.

Брала участь у боях на Курській дузі, отримала там звання почесного артилериста. Брала участь у визволенні України, Білорусі. Таким чином ми дійшли до Берліна.

Ми приїхали на Курську дугу 5 червня 1943 року, там велися найстрашніші бої, особливо в Понири. Коли ми відбили там п'ять чи шість атак, то зрозуміли, що снарядів уже немає. Це сталося саме тоді, коли втратили зв'язок [зі штабом]. Командир наказав нам наступати в рукопашну. Видали гранати і сказали приступати до виконання завдання. Наш зв'язківець був дуже хоробрим — пішов вперед, щоб з'єднати дроти і передати інформацію. У той час, як він пробирався, йому снарядом відірвало руку. Але він продовжував йти, не зупиняючись від больового шоку. Добравшись до місця розриву, він зубами з'єднав дроти, чим врятував життя багатьом людям, але сам помер. Також у цьому бою загинув наш командир, який нам став як батько. Це мій найсумніший спогад.

Для мене 9 травня — це і свято, день пам'яті. Ми святкуємо перемогу, але вона далася ціною величезних жертв.

Леонід Петрович Макаренко, 93 роки

Леонід Макаренко Ростислав Тхор

Коли почалася війна, мені було 14 років. Закінчив 5 класів, потім пішов працювати. Рили оборонні траншеї на аеродромах.

У 17 років пішов в армію, солдатом. Потрапив в Іванівську область, там був учбовий центр. Сім місяців був там, вивчав озброєння. Там і почув по радіо про завершення війни. Війна закінчилась, а нас наприкінці травня забрали у Монголію. Формувалося угрупування на Японію, Забайкальський фронт. 

Наш полк брав участь в боях на перевалі Хингана. Ми зуміли зупинити наступ групи японців, підбили танк. За цей подвиг мене нагородили медаллю «За бойові заслуги».

9 травня для мене — свято. Щороку ходжу на Меморіал. Радію, що ми перемогли. Війна — це погано, але на честь полеглих ми повинні пам'ятати і святкувати цей день.

Ганна Петрівна Кривошеєва, 93 роки

Ганна Кривошеєва Андрій Кривулько

Мені було 15 років. Мешкала недалеко звідси, біля Бахмача, у німецькій колонії. У нас у школі навчання відбувалося німецькою, я дуже добре її знаю. 

У вересні 1941 до хати постукав поранений військовий. Він був льотчиком, просив допомоги. Мама послала мене за фельдшером, він був кілометри за три від нас. Ліків не було, але він травами вилікував солдата, врятував йому ногу. Солдат — Ваня з Харкова — жив у нас на горищі десь місяць. Ми його ховали, скрізь були німці. Коли одужав, пішов у сторону фронту.

Вже зимою Ваня повернувся до нас. Виявилось, що він тепер — у партизанському загоні. Вони захопили німців, а допитати було нікому — ніхто не знав мови. Саме тому й прийшов, просив маму відпустити мене з ним. Обіцяв, що мене повернуть додому. Але не вийшло.

Була у партизанському загоні Сабурова перекладачем, а ще — ходила у розвідку. Побувала на Брянщині. Потім були Новгород-Волинський , Шепетівка, Ізяслав. В одному з боїв отримала поранення у ногу, а хлопця, який був зовсім поряд, вбило. 

Кілька разів мій загін вважав, що я загинула. Наприклад, одного разу ходила у розвідку у ліс і заблукала. А було й таке, що потрапила під облаву. Ворог не зрозумів, що я партизан. Посадили мене в вагон і відправили до Німеччини. Я зуміла втекти.

Війна закінчилась, коли була в Австрії. Мені було 18 років. 9 травня — це для мене день пам'яті. Збираємось, наливаємо по п'ять грам, згадуємо усе, що відбувалося в ті роки.

Віка Халимон, Марина Лапкіна, Лєра Шешеня

Фото на головній: Ростислав Тхор

Медіакіт сайту/ціни на рекламу
Коментарі:

Останні новини