«Пам’ятаємо героїв»: загиблий у зоні АТО конотопчанин Олексій Гергель у спогадах батька і вчительки

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 12.04.2019 17:00
  • 0
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

Олексій Гергель отримав смертельне поранення під час обстрілу російськими найманцями блокпосту на Донеччині у жовтні 2015 року. У рамках проекту «Пам’ятаємо героїв» його учасники зустрічаються з рідними, близькими та бойовими побратимами земляків, які віддали своє життя, захищаючи Україну. Сьогодні — розмова батьком Героя та його вчителькою.

Розмова з батьком Валерієм Гергелем

— Де народився Олексій? 

— Олексій народився в Конотопі. Ми тоді там проживали й працювали. До 1993 року мешкали в місті, а потім переїхали в село. З того часу родина живе в Юрівці.

— Чи залишились у нього рідні брати, сестри?

— Так. Сестра Тетяна на два роки молодша за нього. Він завжди оберігав та захищав її.

— Яким був Олексій у дитинстві?

— В дитинстві він був, як усі хлопці. Любив пограти у футбол. Дуже любив риболовлю.

Олексій Гергель з сімейного архіву

— Що у вас залишилось у пам’яті від його шкільних років? Були улюблені вчителі та предмети?

— Перша вчителька Лідія Макарівна та Ольга Олександрівна — це дві вчительки, яких він любив найбільше. Вже коли закінчив школу, то завжди Лідії Макарівні дарував квіти. Дуже він поважав її. Та й взагалі шанував учителів. 

— Ким працював Олексій? 

— Після служби в армії він працював у Києві, потім служив у Конотопі — у військовій частині за контрактом. Потім знову поїхав працювати в Київ. А згодом пішов добровольцем в АТО.

Олексій Гергель з сімейного архіву

— Чим він захоплювався?

— Син дуже любив риболовлю. Це для нього була своєрідна віддушина від усіх негараздів. Захоплювався також будівництвом. Мав до цього хист.

— Що ви знаєте про його друзів?

— Олексій мав хороших друзів, які й тепер не забувають нас. Це Вадим та Валентин Кравченки. Коли вони приїжджають до рідних, завжди відвідують кладовище, де похований Олексій. Приносять йому квіти, потім заходять до нас, спілкуються з нами. Вони були близькими друзями й сьогодні не забувають цього.

— А його однополчани з вами спілкувалися?

— Так. Разом з Олексієм ішов служити хлопець із Соснівки. Його тезко, також Олексій.

Спогади вчительки Валентини Микиші

Валентина Микиша

Я знаю його з самого народження: ми товаришували з його батьками, часто зустрічалися. Він майже одного віку з моїм сином, а сестра Олексія була синовою однокласницею. Тому не дивно, що я пам’ятаю Олексія ще дошкільником. Він був допитливим і дружелюбним хлопчиком. Коли пішов до школи, дружив і з молодшими, і зі старшими за себе учнями. Олексія не треба було просити про допомогу — варто було зайти до класу й поглянути на нього. Він миттю підхоплювався й запитував: «Що треба зробити?»

До уроків Олексій ставився відповідально, навчався на достатньому рівні. Йому дуже подобалися уроки літератури, Олексій охоче читав вірші та прозу.

Після того, як Олексій закінчив школу, він не поривав зв’язки зі шкільними товаришами та вчителями. Ніколи не проходив повз людину мовчки – завжди намагався щось розповісти, поцікавитись, пожартувати.

Дуже важко згадувати, говорити про Олексія в минулому часі. Навіть не віриться, що його вже немає. Можливо, сталася якась помилка і Олексій раптом повернеться до нас

Мені часто згадується епізод, коли він вже був призваний і приїхав на два дні перепочинку додому. Я запитала його: «Що, Олексію, все закінчилося?» Він відповів: «Ні. Мене туди…» Я засумнівалась: «Може, ще не потрапиш...» Олексій заперечливо похитав головою й мовчки пішов. Його погляд залишився в моїй пам’яті навічно.

Спілкувалась Маша Гопфалова,

учасниця проекту «Пам’ятаємо героїв»

Фото на головній: з архіву сім'ї 

Медіакіт сайту/ціни на рекламу
Коментарі:

Останні новини