Андрій Кривич загинув на Донбасі 27 березня 2018 року. У рамках проекту «Пам’ятаємо героїв» вихованці гуртка «Юні журналісти-краєзнавці» Станції юних туристів зустрічаються з рідними, близькими та бойовими побратимами земляків, які віддали своє життя, захищаючи Україну. Сьогодні — розмова з матір’ю Героя Мариною Кривич.
— Андрій народився у Конотопі?
— Так. Він народився у Конотопі 24 січня 1999 року.
— Чи залишилися у нього рідні брати, сестри?
— Його старшій сестрі Крістіні у серпні виповниться 27. А молодшому брату Нікіті десять років.
— Якими були відносини Андрія з братом і сестрою?
— Сестру він просто обожнював. Це був для Андрія ідеал. Крістіна теж його дуже любила. Звичайно, траплялися сварки, переважно в дитинстві. Як у всіх родинах. Проте загалом відносини з сестрою були чудові.
Андрій Кривич з мамою і братом
Щодо брата, то Андрій вважав, що його треба виховувати суворіше. Навіть мені часом закидав, що занадто балую хлопця. Проте коли я сварила Нікіту, Андрій брав того під свій захист. Він забирав Нікіту до своєї кімнати, зачиняв двері й залишався з ним наодинці.
— Яким Андрій був у дитинстві?
— Надзвичайно непосидючим. Його неможливо було зупинити. Коли залишали його у бабусі, та хапалась за голову — дуже важко було впоратися з таким прудким онуком. Андрієві тричі зашивали голову — на неї падала поличка шифоньєра, потім розбили гойдалкою.
Андрій Кривич
— Що у вас залишилось у пам’яті від його шкільних років? Улюблені, вчителі та предмети, які сину подобалися.
— У житті Андрія було кілька шкіл. У початкових класах він навчався у НВК «Казка», потім перейшов до міської гімназії. А в сьомому класі перейшов до СШ №9, яку й закінчив. З предметів особливо подобалася історія. Не тільки як шкільний предмет, а й взагалі. Андрій цікавився тим, що і як було раніше.
— Як він прийшов до своєї професії?
— Важко сказати. Андрій взагалі був досить незвичайною людиною. Він був дуже індивідуальним. У мене таке враження, що син жив у якомусь своєму світі. Хрещена називала його дитиною-індиго і передрікала, що він стане президентом. Потім я частенько нагадувала Андрієві про це передбачення. Він відповідав: «Побачимо-побачимо».
— А крім навчання були у Андрія захоплення?
— Син захоплювався рок-музикою. Ще школярем відвідував Клуб любителів гітари, оволодів грою на цьому інструменті. Писав пісні. Навчаючись у Сумах, організував рок-гурт «Бездомна кішечка», який після смерті Андрія розпався. У соцмережах і сьогодні можна знайти записи пісень у його виконанні.
— Чи спілкуються з вами сьогодні його друзі чи однополчани?
— Влад Борщ. Він навчається в Сумах, син моїх кумів. Вони з Андрієм разом ходили в дитячий садочок «Золотий ключик». Щоправда, до школи Влад пішов на рік пізніше, але дружба з Андрієм продовжувалась. З іншими часто спілкуємося в Faсebook.
* * *
Андрій Кривич у спогадах студентки Сумського державного педагогічного університету імені А.С.Макаренка Катерини Падуки:
— Я прийшла в гуртожиток до своєї одногрупниці. Андрій жив неподалік від її кімнати. Я додала його в друзі в соцмережі, проте йому це не сподобалося. Сказав, що так не знайомиться. Проте десь через місяць ми почали з ним спілкуватися.
Спочатку, коли я з ним тільки познайомилася, мені було дещо дивакувато з ним спілкуватися, тому що Андрій був дуже начитаною людиною, знав багато чого цікавого. Його дуже цікавила історія, зокрема Друга світова війна. Досить часто були такі моменти, коли я приходила до нього в гуртожиток, Андрій садовив мене поруч з собою й говорив, що зараз будемо дивитися фільм. Після перегляду ми обговорювали побачене. Я часто говорила, що не зрозуміла, про що йшлося в фільмі. Андрій терпляче пояснював. Через деякий час я зрозуміла, що це цікаво.
Я схиляла Андрія до занять громадською діяльністю в університеті, проте він відмовлявся. Почала його умовляти. Зрештою Андрій погодився. Він танцював вальс, був ведучим на студентських святах.
Коли нам сповістили про його загибель, ми не повірили. Сьогодні минув майже рік і до цих пір мені здається, що Андрій просто перейшов на заочну форму навчання і ось-ось приїде. Коли я востаннє бачила його в університеті, він говорив: «Незабаром я приїду і ми з тобою побачимося. Будемо знову дивитися фільми і все буде як раніше». Але, на превеликий жаль, цього не сталося.
Спілкувалась Катерина Гайдай,
вихованка гуртка «Юні журналісти-краєзнавці» Станції юних туристів
