Слухала про Олегове життя і видалось мені, що то я гортаю книгу «Історія. 10-й клас». Дитинство. Підліток. Юнак. Дорослий чоловік — на кожний етап вплинули історичні події, знайшли своє відображення та драматичний катарсис. Спочатку СРСР і мама з Узбекистану, потім служба тата в Афгані, а дядька — в Африці. Трохи згодом вибух на ЧАЕС, участь батька в ліквідації наслідків, променева хвороба та передчасна смерть. Олегові тоді було 13 років. Тяжка праця за 7.5 гривень на годину в столиці молодої незалежної України, ще згодом полк особливого призначення та розвіяні за вітром романтичні сподівання захищати закон, Майдан, служба на Сході... аж ось, перерва на мирне життя у Конотопі й знов заява на службу в ООС за контрактом.
Познайомились у спільній компанії, що нею святкували 360-ту річницю Конотопської битви. Олег — доброволець першої хвилі мобілізації у 2014 році. Артилерист-навідник 1-ї танкової бригади, служив в полку міліції спецпризначення м.Київ. В той час це був саме ПМСП, бо ще не було поліції. Під час першого спілкування мою увагу привернуло інше: хлопець впевнено говорив, що Конотоп його цікавить, що, народившись в Черкаській області, він часто чув про це невеличке місто й хотів його відвідати. І такі приїхав. Це було під час проходження навчання в артилерійській частині у 2014.
Доки вирішували, де будемо пити каву, розмова пішла трохи не за планом — почали згадувати дитинство.
— Якою мовою спілкувалися в родині?
— Мама спочатку ж взагалі не знала українську, але все одне з плином часу переважала саме рідна мова в родині. (посміхається) Знаєш, пригадую історію, коли поїхали в Нижній Новгород — і я там звертався до всіх українською, малим був. Але на зауваження, що, мовляв, мене не розуміють, заявив, що це моя рідна мова, нею і буду розмовляти.
— Хто ти по професії?
— Особливо вибору реалізовувати мрії та амбіції не було, бо існувала нагальна потреба допомагати мамі, тому пішов на столяра, вирішивши, якщо руки щось вміють, значить не пропаду. Так і сталося. Відразу почав працювати в колгоспі, вказавши вік 16 років замість справжніх 14. Вже згодом отримав роботу в столиці. Пам’ятаю, як привіз мамі перший заробіток — близько 2 000 грн — і як вона тішилася з того, що заплатить борги за комунальні та навіть ремонт утне.
Під час прогулянки містом Олег говорить про цікавість щодо творчих рішень у професії: наприклад, поєднати «столярку та кузню».
— Скажи, а маючи фінансову змогу та вільний час, куди пішов би навчатися?
— Весь час з переважно медиками та військовими у родині, в мене була цікавість до професії хірурга-травматолога. Я ж і під час перебування в АТО часто-густо надавав першу допомогу, складав, як вмів, кістки товаришам.
Ліричний відступ у нашій розмові. Олег згадує, як вони поїхали рятувати хлопців, що потрапили у засідку.
— Був тільки початок війни. З обмундирування на мені — бандана. Обстріл. Витягнули 6 хлопців і забрали їх на блокпост. В мене було знеболювальне і ніж. Глянув, а один дихає важко, живіт надувся і синій. Недовго думаючи, я зробив ножем отвір, спустивши кров. Звідки знав? То так підсвідомо щось пам’ятав про такий прийом у ветеринарії. Будеш сміятися, але осьо в тому році я зустрів цього хлопця: обличчя здалося знайомим, розговорилися і прояснили, що то була сама наша зустріч. Отакий в мене хист до медицини.
— Як тобі Конотоп?
— Попри те, що місто цікавило мене, приїхавши, я помітив, що характер людей значно відрізняється не в позитивний бік. Але ресурс для розвитку є однозначно.
Олег наводить приклади, коли конотопці поводилися не так гостинно, не так радо приходили на допомогу, ба, навіть зазначає, що медична комісія для нього як учасника АТО вартувала в Конотопі набагато дорожче, ніж у рідній Шполі.
— Чи плануєш пов’язати життя з Конотопом і надалі?
— Так. Планую потрапити до міськради й вже маючи повноваження депутата продовжувати свою громадську діяльність та робити важливі речі для міста.
— Що саме вбачаєш важливим для розвитку Конотопу?
— По-перше, всіма зусиллями потрібно залучати кошти й робити все, щоб вони залишалися у місті. Розвивати МСП. Я би почав не з високих слів, а з конкретних господарських справ благоустрою міста.
Поки що Олег — пересічний житель Конотопа, кожний кадр з історії життя якого — то сторінка історичного шляху країни. Завзятий. Активний. Той, хто усвідомлює та говорить про необхідність об’єднати зусилля, навіть якщо люди належать до різних партій та політичних угруповань. Ким буде потім невідомо: громадський активіст, політичний діяч, депутат? Але вже зараз зрозуміло, що відповідь на питання #ПроЩоТутЖити? цими вихідними — приклад життя хлопця, який народився не в нашому місті, але цікавиться Конотопом і йому не байдуже, якою буде доля міста у майбутньому.
Вечеряємо, спливає купа малих прикрих історій про свавілля владних структур, про недотримання закону, але в очах оптимізм, що все на краще, бо кожен невдалий крок — то урок успіху.
P.S. Банальне питання про те, як воно після тривалого часу в ООС, не готувала, але вже потім, просто спілкуючись, торкнулися теми ПТСР. Здивувало, що Олег усвідомлює феномен та вважає необхідним шукати шляхи допомоги військовим та їх родинам. Особливо в невеликих містах, де зазвичай немає терапевтів, психологів тощо.
