Дзеленькнув чат.
— Слухай, зможеш бути у кафе о 14?
— То так, — бовкнула у відповідь моя клавіатура.
Всі знайомства, що пропонувала моя подруга, згодом перетворилися чи то на вдалі проекти, чи то на тісне спілкування, а інколи оберталися валізою, білетами та подорожами. Хто ж цього разу?
***
Уривки фраз міксуються з дзижчанням кавоварки.
Втомлені губи сумної жінки:
— Мам, ну не плач, буде нова розсада. Ми все зробимо.
Бачу впевнені бісики в очах підлітка.
— Та їй 32! Яка вона молода?
І тут — чуттєві слова-перлини нашої гості:
— Навіть не знаю, як її вмовити...
***
Витончена манера, енергійні рухи, емоційні наголоси, рвучка вимова. Її образ — то стиль, Ніцца, узбережжя і трошки шалено-дитячої безпосередності.
— Чим займаєшся у Франції? — запитую я.
— Працюю з дітьми, вивчаю синдром нестачі уваги, а ще співаю і просто живу.
— Конотоп, омріяний проект масштабної висадки дерев, благодійний концерт. Навіщо тобі все це?
— Не певна, але знаєш, я точно повернуся. На рідній землі все видається кращим.
— Незавершенный гештальт. Слышала о таком? — сміється моя подруга.
***
— Ну як круассан? В Ніцці смачніші?
— Ти що, точно ні! Люблю наше, смачне, справжнє, дозріле на багатих землях.
— Тобі було страшно, коли ніхто не підтримав у справі захисту дерев міста?
— Не думала про це. Я просто порахувала, якщо владою заплановано знищити 300 дерев, на Успенсько-Троїцький вже стирчить близько 30 стовбурів, то з такою злочинною математикою конотопці скоро і парку не побачать.
***
Наступного дня. Дзеленькнув месенджер:
— А знаєш, вчора дивилася «Лісову пісню» і все зрозуміла, навіщо мені... Побачимось? Я лишилася ще на трохи.
***
Глибокі очі, харизматична безпосередність, якась, бач, crazy відвага, прошивка світогляду 2.0. А в мене думка: «Навіщо це тобі?» Не побоялася. І один у полі — воїн, виходить.
***
Примітка автора. Минулого року в результаті Аніної небайдужості та заходів, вжитих за підтримки центру безоплатної правової допомоги, на одній з вулиць Конотопа врятували дерева.
Фото на головній: Ольга Передера
