Охороняти природу – справа надважлива, а дику – особливо! Для цього оголошуються заповідні території, але вже не такі суворі як раніше. От і на Конотопщині створили Регіональний ландшафтний парк «Сеймський». Чому такий великий і як з цим жити – в хронологічному порядку.
Від СРСР Україна отримала в спадок мережу заповідників – доволі закритих від сторонніхприродоохоронних територій, максимально вилучених із господарського використання – таких собіпам’яток природи. Їх «закритість» і «охорона» шляхом невтручання стали причиною того, що за ними сформувався міф про заборону та марнотрацтво. А причиною тому – заростання лісупідліском, маса мертвої деревини. Все це справляє враження закинутої землі і хаосу.
Насправді ж дика природа так болісно відновлюється після тисяч років природокористування. За дотриманнямзаповідного режиму слідкує спеціальна адміністрація заповідника.
Повного відновлення природи не відбудеться. Сьогодні вузькопрофільним фахівцям це вже зрозуміло, бо занадто малі й ізольованіодна від одної заповідні території, а широка громадськість через закритість з цим сумним досвідомне взмозі ознайомитися, тому заповідники часто обростають плітками, нібито захаращені, непролазні, часто горять і страждають від шкідників, є розплідниками диких небезпечних звірів. Створювати нові заповідники надзвичайно складно, бо майже не лишилося «вільних» диких і не задіяних в якомусь господарюванні земель.
Інша справа національні природні парки європейського зразка. Це відносно відкрита для сторонніхприродоохоронна територія, землі з господарського використання не вилучаються, навітьздебільшого залишаються у своїх власників. В грубому наближенні це щось на зразокприродоохоронного кооперативу, члени якого розуміють важливість збереження природи і вміютьскористатися конкурентними перевагами життя серед натуральних або навіть диких ландшафтів.
Держава сприяє таким ініціативам і в нашому випадку створює спеціальну адміністрацію нацпаркуз науковцями, екологами, інспекторами-охоронцями та, звісно, бухгалтерією. Чекати відновленняприроди доводиться десятиліттями, але є можливість регулювати і прискорювати цей процес. Всі ці етапи мають науковцями відслідковуватися, а екологами розтлумачуватися широким верствамнаселення, що й забезпечує «відкритість».
Більше того, через колегіальний орган «науково-технічну раду» місцеве населення може впливати на прийняття рішень! Вавжливо також щонаціональні природні парки – не лише зберігають і відтворюють природу, але ще й сприяютьорганізації відпочинку людей, мотивують до раціонального використання природних ресурсів та є науковими центрами і освітніми закладами.
Проблема із «вільними» землями для створеннянаціональних природних парків не стоїть. Питання в бажанні землекористувачів і вміннідомовлятися, тримати слово та відпрацюванні механізмів взаємодії державних органів і місцевогосамоврядування.
Для представників останнього є законодавчий «вихід» із ситуації – самостійно створювати заповіднітериторії (не чекати Указу Президента) та утримувати адміністрацію місцевого природного парку. Такі місцеві природоохоронні території звуться регіональні ландшафтні парки.
Варто користуватися тим, що у національному природному та регіональному ландшафтному парку, не вся земля вилучається у землекористувачів. Та все ж окремі власники землі для загального блага мають узгоджувати питання дотримання режиму використання ділянки, буде вона сіножаттю чипасовищем, навряд чи можна буде осушувати болото чи облаштовувати величезний кар’єр, тощо.Всі хто живе і працює, отримують додаткові конкурентні переваги, нехай ними ще потрібнонавчитися користуватися, що, зізнаємося, не легко.
Формат нацпарку чи регіонального ландшафтного парку, на відміну від заповідника, передбачаєдиференційований режим використання земель, менше заборон та обмежень – є ділянки для сільського господарства, розбудови туристичної інфраструктури, а найбільш дикі і важкодоступнімісця – для дикої природи.
Отже, регіональні ландшафтні та національні природні парки в українському варіанті - сутоєвропейські, сучасні способи збереження природи і довкілля загалом. Ніхто ж не проти збереженняприроди? Тому створення в краї національного природного парку чи регіонального ландшафтного парку із спеціальною адміністрацією – поява майданчику щоб спільно вирішувати проблемизбереження довкілля, разом вчитися заощадливо зберігати природні ресурси і розвиватися.
Прикро, що в багатьох випадках створені адміністрації природно-заповідних територій ведуть себе як жандарми, а населення також войовниче сприяє подібні природоохоронні ініціативи. Не довіряють одне одному.
В підсумку регіональні ж ландшафтні парки — найкращий індикатор для українськоїреформи децентралізації, наскільки ефективно місцеві громади навчаться раціональномувикористанню природних ресурсів і призупиниться освоєння земель під сільське господарство, новісміттєзвалища, кар'єри.
