Сергій Стеценко (Стефан) — український кінооператор родом з Конотопа, співзасновник неформального кінооб'єднання Вавилон'13, лауреат премії імені Тараса Шевченка. Відомий за зйомками фільмів «Майдан» Сергія Лозниці, «Мама померла в суботу на кухні» Максима Васяновича та «Наші Котики» Володимира Тихого.
«Я навчався сім років»
У мене було таке ж життя, як у всіх моїх друзів та однолітків. Дитячий садок, 9-та школа, студентські роки. Я навчався сім років. Одразу після школи вступив до КПІ на спеціальність, яка не має відношення до того, чим я зараз займаюся. Це був інженерно-фізичний факультет, ливарне виробництво.
Коли вступив до КПІ, мій друг, Андрій Курган, вступив на акторський до Ади Роговцевої. Ми навчалися разом у 10-11 класах та були нерозлучними друзями, тому під час навчання я весь час їздив до нього й «тусив» з акторами. Мені там було цікавіше. Це все спілкування й підштовхнуло до думок, що в КПІ я чимось не тим займаюся. Тому після двох років навчання, кинув політех та вступив на оператора.
Чому саме спеціальність кінооператора
Зображення для мене було цікавим з дитинства. Часто розглядав альбоми з живописом у моєї бабусі, хоча в радянські часи це був великий дефіцит. До того ж, мій тато працював фотографом. Для нього фотографія була як ремесло, не як мистецтво. Він знімав побутові речі, такі як випускні, школи, весілля, дошки пошани.
Змалку стирчав у тата в лабораторії та допомагав йому з якимись реактивами. Це справді магія, коли на відбитку проявляється світлина. Мене заворожували червоний ліхтар, атмосферні речі в лабораторії. Саме тому було логічно, що це вплине на мій вибір.
Як навчають кінооператорів
Я вступив знову на перший курс на кінооператора до університету культури, той, що називають «Кульок», «Поплавок». Але, слава Богу, Поплавський в мене нічого не викладав.
Навчання кінооператора — це доволі специфічна річ. Нам відеокамеру показали лише всередині другого курсу. Перші півтора роки ми вивчали фотографію. Дуже ретельно. Нам видавали чорно-білу плівку, по тридцять метрів на місяць кожному. Ми мали бобіну цієї плівки розмотати в котушки та фотографувати. Для цього в четвер був творчий день: ми мали фотографувати десь по місту або замовляти студію в інституті.
Кіно — це, в першу чергу, командна робота. Перше завдання, яке ми виконували з режисерами та звукорежисерами, — це фотофільм. Потрібно було розповісти історію з 15 фотографій. Проста вправа. Ми вирішили зробити пластилінову анімацію. Це була зимова сесія, і чомусь ми вирішили зробити це надворі. Було сім градусів морозу. Ми години чотири знімали в якомусь парку та зіставляли передній план з пластилінових фігурок і бекграунд у вигляді, власне, реального парку.
Після чотирьох годин зйомок на морозі з коньяком я зрозумів, що забув вставити плівку в камеру. Ну і ми вже доволі теплі пішли в павільйон і зняли все за сорок хвилин. За роботу ми отримали п’ятірки, до речі.
Перше кіно та 42 проєкти
Зараз у мене приблизно 42 проєкти, в яких я брав участь. У деяких проєктах я працював як second unit, тобто друга камера. Деякі з них 5-10 хвилинні. Це теж робота, але не повнометражний фільм. Серед повнометражних: «Мама померла в суботу на кухні», «Майдан», «Зелена кофта», «Бранці», «Наші котики» та інші.
Перший фільм знімав з режисером Максимом Васяновичем. Він — молодший брат Валентина Васяновича, який зараз зняв фільми «Рівень Чорного», «Атлантида». «Мама померла в суботу на кухні» — документальне кіно про їх тата, який на той час був художнім керівником житомирської філармонії. Це фільм-спостереження, фільм-портрет тривалістю в три роки зйомок. У нас були штатив, камера, мікрофон і, коли була можливість, ми сідали в маршрутку та їхали в Житомир. Цей фільм має приблизно 12 нагород.
«Майдан» та співпраця з Сергієм Лозницею
Цікавий етап мого життя — це співпраця з режисером Сергієм Лозницею. Він живе в Берліні, але сам киянин, і батьки його тут. Коли все почалося на Майдані, він наче щось відчув, зібрав камеру, приїхав сюди та почав знімати. Однак у нього досить щільний графік. Коли він зрозумів, що Майдан не закінчується, почав шукати оператора, який дозніме його фільм. Мене порадили йому наші спільні друзі.
Ми з Сергієм сіли в кафе поруч з майданом і він розказав свою концепцію цього фільму. Одне з завдань, яке він мені ставив, — щоб кадри були не менше, ніж 8-10 хвилин. Для мене, як для оператора-документаліста це був абсолютно новий досвід. Якщо ти на одній точці стоїш 15-30 хвилин, то помічаєш те, що лишається непомітним, бігаючи з камерою. Ти просто зливаєшся з бекграундом.
Прем‘єра фільму «Майдан» відбулася навесні 2014 року на 67 Каннському фестивалі.
У мене з Лозницею два фільми: «Майдан» та «Старе єврейське кладовище». Другий — короткометражний. Ми його знімали два тижні в Ризі на чорно-білу кіноплівку. Тиждень або навіть більше обирали цікаві точки та спілкувалися про середньовічний живопис, а ще шість днів знімали.
Про Babylon'13
Babylon'13 — це неформальне об’єднання кіношників, які хочуть робити корисне для своєї країни. Він виник 30 листопада, коли побили вночі студентів. Наступного дня весь народ зібрався на Михайлівській площі. Мені зателефонував режисер Володя Тихий і сказав: «Приходь та бери камеру». Так і виник Babylon'13.
Під час Майдану з Вавілоном зняли цикл фільмів «Зима, що нас змінила» для 1+1. Саме за цей цикл ми стали лауреатами Національної премії України імені Тараса Шевченка за 2018 рік.
Разом з об’єднанням їздили на фронт, аж до Донецького аеропорту, знімали фільм «Бранці», фільм про Устима Голоднюка «Небо падає» та інші.
«Зробили гармату з візочка»
Учасники об'єднання Вавілон'13 знімали фільм «Наші котики». Серед продакшену цього фільму: Директорія кіно, продюсерська компанія Марка Супруна та Вавілон-13. Ще один з продюсерів — справжній онук Степана Бандери. Стефко Бандера живе в Канаді, там має свою продюсерську компанію. «Котики» подивилися вже понад сто тисяч людей.
Був курйозний випадок, коли нам на зйомки військові мали надати невелику колону автотехніки зі справжньою гарматою. Але вона не доїхала. Наші художники-постановники зробили гармату з візочка, який взяли у сусідньому селі в якоїсь бабусі. Поставили на нього швабру та накрили зеленою захисною тканиною. У кадрі, якщо придивлятися, то можна зрозуміти, що це щось не те.
У кінці фільму, коли герої закопують спецпризначенців, капелан «штовхає» промову: «Хто зніме потужні фільми, хто кине міщанський заробіток та піде воювати». Під час зйомки цього кадру камера була на крані. Я дивився в монітор. Потім повертаюся назад і бачу, що вся знімальна група стоїть позаду і плаче. Аж серце защеміло
Знімали частину в Києві на мототреку, ще частину знімали в Чернігівській області. Третій знімальний етап — у павільйоні. Там була збудована декорація бліндажу, знімали сцени для графіки.
Інсайдерська інформація: ми плануємо знімати «Наші котики-2». Ірма Вітовська буде настоятелькою жіночого монастиря з посвідченням підполковника ФСБ.
«Рози: фільм-кабаре»
У мене немає однакових проєктів. Іноді можу поїхати на два тижні на Донбас, на війну, а іноді тиждень сидіти вдома. Після таких поїздок мені потрібно декілька днів побути в горизонтальному положенні. Це важко, як ментально, так і фізично. У мене постійно болить спина, бо я не люблю знімати зі штатива. Люблю камеру в руці тримати.
Через карантин зараз сиджу вдома з родиною. Всі проєкти на паузі. Але, сподіваюся, що до кінця цього року з дружиною все ж закінчимо величезне документальне кіно про Dakh Daughters. Фрік-кабаре, як вони самі себе називають, — мої друзі з театру «Дах», який з 2006 року став для мене родиною.
«Рози: фільм-кабаре» ми знімали з 2013 року. Це п’ятирічне життя з Дах Дотерс: і під час Майдану, і під час концертних турів Україною. У нас вже тисяча годин відзнятого матеріалу.
Про Конотоп
У Конотопі живе мій тато, тітка і дядя. Ми з ними не так часто бачимося — раз на пів року. У мене двоє малих дітей, тому кожного разу виїхати — це ціла пригода авантюра. Всіх впіймати, одягнути, нагодувати та посадити в авто — це не дуже простий процес.
Моє власне місце сили у Конотопі — це абрикоса за гаражем у бабусиному дворі. Мені було 8-10 років, я влаштував собі там цілу халабуду. Я сидів там сам та читав книжки. В дитинстві я читав все, що можна було прочитати. Без зупинки. Вона ще й досі там стоїть, але вже на неї, мабуть, не залізеш.
Ще я люблю базу відпочинку «Сосновий бір». Мама працювала на заводі «Мотордеталь», тому можна було орендувати ці будиночки. Також відвідував майже кожен рік табір «Супутник».
Люблю Сарнавщину: там є така поляна, де по колу ростуть сторічні дуби. Завжди сідав на вєлік та їздив туди. Ну і звісно, Сейм, Таранське, рибальські будиночки на сваях.
