25 листопада — День пам'яті жертв голодоморів. Найменше, що ми можемо зробити — вшанувати тих, хто помер.
Життя на сьогодні вважається найважливішою цінністю, а репресії та масові вбивства є трагедією і для територій, що є частиною України. Війни, епідемії та масовий голод протягом історії людства були найбільшими його ворогами, й водночас найкращими помічниками диктаторів і тиранів. Маючи необмежений адміністративний ресурс деспотичні володарі звинувачували у цих бідах своїх ворогів, опонентів та недоброзичливців. Врешті вони завжди намагались стирати сліди своїх злочинів і переносити людський гнів на невинних або сили природи.
Це зараз історія голодоморів в Україні ретельно досліджена, переглянуто тисячі вцілілих документів, опитано сотні свідків та знайдено безліч доказів насильницького знищення населення. Раніше цю тему або не обговорювали, або намагалися делікатно уникати. Коли я вперше почув, про голод 1933-34 років його ще навіть не називали голодомором. Тихі розмови про голод від неврожаю були дуже обережні і за ними незмінно слідувало намагання якнайшвидше змінити тему.
Зараз відомо принаймні про три голодомори в Україні.
* 1921- 1923 років, який відбувався переважно у південних областях України.
* 1932-1933 років. Найбільш відомий, через найбільшу кількість жертв.
* 1946-1947 років. Менш відомий, ніж попередній, адже радянській владі вдавалося частково пояснити дефіцит зерна повоєнною руїною.
Діти постраждалі від голоду. Бердянськ. 1922 рік
У кожному з них найбільше страждало українське село, яке традиційно заробляло і годувалось з власної землі. Не оминула така доля й Конотопщину. Масові поховання тих часів віднайдені у селах Козацьке, Дептівка, Піски та інших. Загалом 17 сіл району за невиконання “планів заготівель” були винесені на “чорну дошку”. Потрапляння до неї означало примусове вивезення всіх продуктів, що були у селі за допомогою збройних загонів, що оточували село, не випускаючи нікого доки обшуки не завершаться. Супротив призводив до арештів чи розстрілів.
«Чорна дошка» демонструвалась у Бахмутському краєзнавчому музеї Фото Донецької військово-цивільної адміністрації. CC BY 4.0
У Конотопі від голоду померло декілька сотень людей, збільшилась кількість безпритульних дітей. До міських сиріт додавались діти з району, які полишали села, що голодували через смерть батьків або неспроможність їх прогодувати велику родину. У селах робота була тільки у колгоспах, та й та за яку частіше з все не платили. Селяни йшли працювати за вбогі пайки.
Найкраще виживали ті, у кого не відібрали корову, козу чи рибалили. Іноді щастило приховувати їжу. Податками обкладали кожне дерево та домашню тварину. По селах їздили “активісти” на “червоній вальці” і збирали все, що могли зібрати. Часто забирали не тільки харч та худобу, а й предмети побуту: подушки, одяг, ковдри, посуд і навіть завіски.
Виїзд червоної валки з села, Фото з фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшеничного
Під час голодомору до раціону мешканців Конотопщини входили дикий часник, мерзла та гнила картопля, молода гичка, бруньки липи, кришена лобода, лушпиння, смажені хрущі, картопляний жом, мальви, кінський щавель, рогоза, шпичаки з очерету, кропива, перетерті лугові квіти, коров’як, варена солома, бруньки, перетерте листя, цвіт акації, порічки, аґрусу, конюшина, коріння рослин, аїр, жолуді, каштани, кора лип, верб і дубів, теляча шкіра, горобці, галки, миші, жаби, ящірки, ховрахи, їжаки, пташенята.
Доведені до відчаю їли собак, котів, просяну та гречану полову (від якої дуже часто помирали), трупи тварин і навіть людей.
Вижити у таких умовах було надскладним завданням, тому найменше, що ми можемо зробити навіть сьогодні — вшанувати тих, хто помер і допомогти, тим, хто вижив. У 2006 році Верховна Рада України визнала голодомор 1932-33 років геноцидом. На сьогодні парламенти 28 країн вже зробили те саме. Щорічно у четверту суботу листопада влаштовується День пам’яті жертв голодомору. Цього замало, аби повернути назад знищенних людей, цілі сім’ї та покоління, однак це може зберегти їх у пам’яті та попередити майбутні помилки.
