Ця бесіда давно була опублікована на шпальтах газети «Конотопський край», але разом зі зникненням газети, ризикують загубитись й ті сліди, які варто залишити для нащадків. Зустріч з Богданом Жолдаком відбулась влітку 2017 року у затишному київському дворі будинку, де він жив, а трохи більше, ніж за рік довелось бути присутнім вже на його похованні. Помер Богдан Олексійович раптово і без натяків. Всупереч великій і невгамовній енергії, що вирувала у ньому до останньої миті. Писав Жолдак, як і говорив — дуже просто та емоційно, а я, своєю чергою, намагався якомога колоритніше передати його неповторний стиль.
– Телеспектаклю «Конотопська відьма» вже 30 років. Яке місце у Вашій біографії посідає Конотоп і все, що з ним пов’язане?
– Студентом я служив у військових таборах у Батурині, і нас відряджали охороняти Конотопський вертолітний завод. Одного разу мені випало чатувати з тилової частини заводу. Дуже хотілось спати. Я ліг на дерев’яну кладку рівчака, підклав автомат під шию і заснув. Спав добре і прокинувся від того, що через мене переступала велика кількість розкішних жіночих ніг. Я не міг зрозуміти – чи то якась мара, чи то вже я з глузду з’їхав? Насилу збагнув, що то дівчата з нічної зміни заводу стрибали через мене, аби скоротити шлях додому. Саме у той момент зародилося ідея створити «Конотопську відьму», бо здалось, що побачив таку красу, яку, мабуть, ніхто не бачив до мене.
Потім “Конотопська відьма” ще раз полонила мене, коли викладав її факультативом у школі. Ми настільки захопилися імпровізацією з дітьми, що я заразився нею на все життя. Коли вирішив інсценізувати цей сюжет, то довго не знав, з чого почати. Раптом наче хтось уклав мені у вухо: «гопак-опера». Спочатку була «Гопак – опера Конотопська відьма» в академічному театрі імені І. Франка, потім телеспектакль, далі кінофільм. Відтоді Конотоп назавжди у моєму серці.
– Були цікаві історії, пов’язані з «Конотопською відьмою»?
– До того, як написав цю «гопак-оперу», я не міг опублікувати жодного рядка. Ні в газетах, ні в журналах, ні на радіо. Будь-яка спроба наражалась на питання: «А чи ти член Спілки письменників?» Це були страшні радянські часи, 1979-й рік, апогей "застою". Я був нікому не потрібний. У мене був сусід, Святослав Коштилянчук, який працював художником-постановником в театрі Франка. Він показав мою п’єсу Сергію Данченку, який на той час очолював театр. Йому сподобалося, і він вирішив поставити «Конотопську відьму» на головній сцені України. Це справжнє диво або ж містика. У Радянському Союзі було важко навіть пробитись у культурну еліту, не те що одразу дебютувати на такому високому рівні. Автор мусив до такого повзти років 20. Тоді в Україні тільки Данченко міг нікому невідомого автора піднести на таку вершину і тепер я його називаю моїм другим батьком.
Була ще одна історія. Коли у 1982-у році помер Брежнєв, у той день в театрі Франка йшла «Конотопська відьма». Враховуючи, що в п’єсі сотник Забрьоха так само помирає і навколо його звільненої посади точаться різні події, то я подзвонив до Данченка і попросив, що б він зняв п’єсу з показу, бо і її заборонять, і театр теж. Він засміявся і відповів, що нарешті зрозумів про що ця п’єса. «Конотопську відьму» зняли в той знаменний день з показу, а потім вона спокійно продовжила своє сценічне життя.
– У п’єси сильне політичне підґрунтя?
– «Конотопська відьма» про занепад Козаччини. Коли Малоросійська колегія з Санкт-Петербургу призначала нам не дуже розумних людей на чільні посади, боячись їхньої зради, Квітка-Основ’яненко зробив пародію на тодішню державу, а не на Козаччину. Коли моя п’єса проходила в ЦК КПУ комісію з охорони та збереження української культурної спадщини (до того ніхто не знав про таку комісію), то вона вирішила, що «Конотопська відьма» – це знущання з українства. Навіть попри те, що це ж її написав наш класик Квітка-Основ’яненко. На відміну від повісті, де всі персонажі негативні, я увів двох головних героїв з позитивними якостями, однак всупереч нерозумінню гротеску, її затвердили. Скоріше навпаки – саме через те її й затвердили, що вона була, на їхню думку, антиукраїнська.
– І не в останню чергу завдяки мудрості Данченка?
– Данченко був великим Режисером. Чаклуном. Він демонстрував режисуру не тільки театральну, але й навколотеатральну, для того, аби змінити, покращити український театр. Коли він очолив театр Франка, там ставились радянсько-ідеологічні сюжети. Найкращі актори, ідучи на роботу, казали: «Ми їдемо у клуб», бо театр за постановками нагадував радянський будинок культури. Всього за рік Данченко підняв театр Франка на дуже високий рівень, і по цей день кращого театру в Україні нема.
Сергій Володимирович Данченко був небагатослівний, ніколи нікому не показував чого він хоче, і це дозволяло йому здійснювати все, як йому було потрібно. Над театром Франка на горі стояло ЦК КПУ і воно дуже серйозно контролювало те, що відбувається на сцені. Тому Данченко діяв тихо і мудро.
Одного разу випало так, що «Конотопська відьма» йшла на свято Пасхи. Такі великі релігійні свята в радянські часи були суворо заборонені, однак під час спектаклю Богдан Бенюк вирішив зімпровізувати. Він бере і питає у свого напарника про глядачів у залі: «А що тут роблять оці люди?». Той відповідає: «Сидять». А Бенюк і каже: «Люди вже по домах свячені паски їдять, а вони чогось тут сидять». У ті часи в залі обов’язково сиділо кілька діячів ЦК КПУ. Терміново скликали великі відкриті партійні збори. Колектив і Бенюка звинуватили в ідеологічній диверсії. Тут я вже подумав, що для мене все закінчилось – і моя доля, і п’єсу закриють, і театр постраждає. А секретарем парторганізації тоді був актор Олексенко, який мусив писати протокол зборів. І от Данченко каже йому: «Ти удавай, що пишеш протокол, але пером паперів не торкайся».
Після зборів Олексенко зав’язав течку з тими паперами й просто віддав порожні аркуші члену ЦК. Той не дивився і одразу поклав папери у портфель. Так неіснуючий протокол «зник», «загубився» десь у нетрях апарату комуністичної партії, а п’єса щасливо продовжила життя на сцені театру імені Франка і мала 207 аншлагів. Ось яка театральна і життєва режисура великого Данченка.
Богдан Жолдак та директор видавництва “А-ба-ба-га-ла-ма-га” Іван Малкович на презентації книги "Укри"
– Яким, на Вашу думку, має бути український кінематограф?
– Український кінематограф має найпотужніший світовий потенціал. Я зараз викладаю у Національному університеті ім. Карпенка-Карого кіносценаристику. Це єдиний заклад, чиї студенти, навчаючись, виграють Гран-прі на світових «дорослих» кінофестивалях. Навіть у тих умовах, в яких вони навчаються, і за поганючого фінансування. Інша справа, яка доля цих людей потім. Зараз збільшується виробництво українських фільмів, збільшується кількість перемог наших фільмів на міжнародних фестивалях. Все це попри жахливі умови виробництва.
– А Держкіно?
– Держкіно фінансує за незрозумілим принципом. Ті невеликі гроші, що воно має, на мою думку, треба надавати талановитій молоді, яка вже довела, що може професійно фільмувати. Треба молодих підтримувати, а їх ніхто не підтримує. У нас є колосальні можливості – навіть театр імені Франка можна додатково перетворити на кінофабрику. Костюми і актори там є.
– А як у таких умовах розвиватися регіонам? Я не кажу про такі кіноміста, як Одеса або Київ. Як розвивати кінематограф у провінційних умовах?
– За сприяння Спілки Кінематографістів України створено фестиваль «Кінокімерія». На цей конкурс допускаються кінороботи, що створені без державного фінансування. Я декілька разів був у журі цього фестивалю, і мене вражає те, що люди без підготовки іноді роблять фільми не гірші, аніж дипломовані режисери. Кожен, хто хоче, може, знімати фільми на фотоапарат, а монтувати на власному комп’ютері. Кінематограф на сьогодні нарешті здобув свободу.
Засідання журі фестивалю "Відкрита ніч" за участі Ліни Костенко та Юрія Андруховича. 21 червня 2003 року. 21 червня 2003 року
– Навіть при поганому фінансуванні можна зробити гарне кіно. Наприклад, та ж стрічка за вашим сценарієм «Дорога на Січ» виглядає цікавішою, ніж деякі з сучасних фільмів.
– «Дорогу на Січ» три рази закривали. Коли останній раз фільм закрили, помер виконавець головної ролі. Картина була готова відсотків на сімдесят і тому довелось із вже готового матеріалу завершувати монтаж. Ми цей фільм планували побудувати на любові та лицарських поєдинках, однак так і не вдалось відзняти багато чого саме через смерть Володимира Голубовича та шалену інфляцію, що «з’їла» більшість бюджету. Довелось повністю змінювати сценарій, переставляти епізоди місцями та набирати хронометраж за допомогою «захльостів». Якщо розказувати про всі картини, які знімались у 90-ті роки, то кожна картина – це була якась суцільна катастрофа, але ж глядач не розумів цього, він вважав, що дивиться повноцінний фільм.
– Є бажання зробити рімейк?
– Бажання є, але зараз не знімаються навіть оригінальні картини. Коли кіновиробництво підніметься, то можна говорити про рімейк.
– Які плани на майбутнє?
– Зараз я написав сценарій для повнометражного документального фільму про славетну Конотопську битву. Через два роки буде ювілей – 360 років цієї події. Було б непогано закінчити цей фільм до цієї дати. (Стрічку вдалось завершити лише після смерті Жолдака і на це знадобилось трохи більше часу — прим. О.Г.) Це, на мою думку, взагалі найбільша історична подія в Україні. Такої блискавичної перемоги над російським військом не мала жодна країна. Московське царство мало велику, досвідчену 150-тисячну армію, і тут протягом двох днів вона була повністю знищена. В Москві тоді з переляку почалась евакуація. Постала навіть російська народна пісня: «На загин російського війська під Конотопом», яка згадується російським істориком Соловйовим. Ті, хто залишався, як могли готувалися до оборони міста. Москва стояла незахищена, і якби Виговський пішов на неї, то практично не зустрів би опору.
Але внутрішні чвари, так званої опозиції, змусили козацьке військо відмовитися, на жаль, від задуму. Попри це тодішня перемога дуже важлива й повчальна для України тепер, в умовах гібридної війни. Тому Конотоп є найбільшим символом української історії.
