Бернард Менінський — один з небагатьох емігрантів з дорадянської України, чиї роботи одночасно знаходяться в колекціях кількох великих музеїв. Важке дитинство, дві світові війни, родинні негаразди — все це сформувало і підірвало здоров’я митця, який вважається одним з найвідоміших представників англійського постімпресіонізму.
Народився Менінський 28 липня 1891 року у місті Конотоп, що на той час був повітовим містом Чернігівської губернії, у родині Ісаака та Анни Мінушкіних — українських євреїв. Батько його шив та ремонтував одяг. Вже за шість тижнів, після народження Бернарда, родина залишила місто і перебралися до Великої Британії.
Після того, як Мінушкіни оселились у Ліверпулі, у них зʼявилися ще дві дитини — Кеті та Сара. Відомо, що під час реєстрації, британський чиновник змінив прізвище з Мінушкін на Меніскій, а вже пізніше вони додали до нього ще одну літеру «н». Згідно з переписами населення Великої Британії 1901 та 1911 років, вони вже використовували прізвище Менінські, так само й коли подавали документи на громадянство у червні 1915 року. У переписі 1901-го імʼя Бернарда скорочено до «Барні», а місцем народження вказано Ліверпуль. У переписі 1911 року художник-початківець вказує свою національність, як «руський». У документах на натуралізацію вказана та сама національність, але згадане імʼя «Беріл», як таке, що використовувалось раніше. Гра з національністю найімовірніше була страхом перед антисемітським відношенням, яке вони відчували у Російській Імперії та спробою підвищити імовірність отримання громадянства, оскільки Сполучене Королівство, на той час, було союзницею Імперії по Антанті. Так це було чи інакше, громадянство Менінський отримує лише влітку 1918 року.
Після переїзду батьки ймовірно заробляли небагато, адже в одинадцять років Бернарду довелося залишити школу та влаштуватись «хлопчиком на побігеньках». Вдень він виконував різноманітні дрібні доручення, а ввечері відвідував безплатні уроки малювання. Ще підлітком йому вдалося продати один зі своїх малюнків у місцевому магазині, а у п’ятнадцять років вступити до Ліверпульської школи мистецтв, де він навчався п’ять років користуючись декількома стипендіями. Паралельно Менінський відвідував літні курси у Лондонському Королівському коледжі мистецтв, а у 1911 році навіть отримав грант на три місяці навчання в Академії Жуліана у Парижі, у якій до того навчались Марсель Дюшан, Марія Башкирцева, Альфонс Муха, Анна Білінська та Анрі Матіс.
У 1912 році, за підтримки єврейської громади, Менінський розпочав навчання у Школі образотворчого мистецтва Слейда, де одним з його викладачів був Волтер Сікерт, якого деякі дослідники досі пов’язують з непійманим серійним вбивцею Джеком-Різником. Наступного року Бернард залишив Слейд, аби працювати з новатором-театралом Едвардом Гордоном Крегом у Флоренції, однак повернувся до Лондона через декілька місяців і почав викладати у Центральній школі Мистецтв і Ремесел. Кинуте навчання і невдала спроба в Італії зіграла з ним злий жарт, у Британії його змушують відпрацьовувати оплачене і незавершене навчання. І хоча він робить це без великого бажання, з часом викладання стає його другою пристрастю після малювання.
Натюрморт. Фрукти
Влітку 1914 року його роботи виставляються в «єврейській секції» виставки, що проходить у лондонському Іст-Енді, а вже на його день народження починається Перша Світова Війна. Попри світовий конфлікт, його картини починають демонструвати все більше виставок, але найбільший успіх приходить, коли з листопада 1916 року він починає працювати з обʼєднанням художників під назвою «Лондонська група». Пізніше завдяки громадській роботі у цій групі, він становиться близький до колишніх членів «Групи Блумсбері»: літературознавця Роджера Фрая, художників Ванесси Белл (старшої сестри Вірджинії Вульф) та її чоловіка Дункана Гранта, проводить свій час у колі відомих британських художників, таких, як Генрі Лемб, Пол Неш та Едвард Водсворт.
Кілька років війна не торкається особисто Менінського, але на початку 1918 року його мобілізують у канцелярію полку Королівських Стрільців. Митець одразу ж подає заяву до Комітету Британських Військових Меморіалів на посаду військового художника, яку й отримує у травні, разом зі звільненням від військової служби. Однак вже у серпні його комісують і повністю звільнюють зі служби через нервовий розлад, отриманий під час спроби зобразити картини війни. І хоча він не відвідує безпосередньо місця бойових дій, наслідки психічної хвороби турбують Бернарда решту його життя. Попри все йому вдається завершити шість картин на військову тематику, у тому числі й найвідомішу роботу — «Прибуття “відправного” потягу. Станція Вікторія».
«Прибуття “відправного” потягу. Станція Вікторія». 14 листопада 1918 рік
Водночас цей рік приніс художнику і позитивні емоції. Ще у першій половині він одружується з Маргарет Олів, яка невдовзі народжує йому першого сина — Давида. Народження дитини та спроба позбутися військових спогадів, наштовхує Менінського на створення серії робіт, присвячених матерям та дітям, завдяки яким про нього почали публікувати замітки «Вестмістер Гезетт» і «Таймс».
У листопаді завершується Світова Війна і Бернард повертається до викладацької роботи у Лондоні. До того ж Волтер Сікерт, що також входить до «Лондонської групи», запрошує паралельно викладати один із напрямів у Вестмінстерській школі мистецтв.
Восени 1919 року народжується другий син Менінського — Філіп, поява якого викликає нову драму. Коли малюку виповнюється шість місяців, його дружина Маргарет втікає за кордон з іншим чоловіком. Бернарду доводиться віддати старшого сина на виховання своїй сестрі, а для молодшого найняти доглядальницю. Проте через пів року й він приєднується до свого брата. Дружина Менінського повертається додому через півтора року вагітна і художник відмовляється її приймати. Тоді Маргарет їде далеко у провінцію і народжує ще одну дитину. Бернард, Давид та Філіп її більше ніколи не бачать, діти до шістнадцяти років виховуються у тітки разом зі своїми кузенами. Пізніше Філіп стверджував, що його батько жалкував про рішення вигнати свою дружину решту свого життя.
Червоний капелюшок. 19 червня 1919 рік. На картині зображена перша дружина Менінського Маргарет під час вагітності другим сином.
Попри сімейні драми, борги й напівзлиденне життя, звичне для багатьох художників тієї доби, у другій половині 1920-х карʼєра Менінського йде у гору. У 1923 році його приймають до «Клубу нового англійського мистецтва» і його картини зʼявляються на виставках цього клубу. Разом з тим він продовжує виставлятись на заходах «Лондонського клубу», і зрештою отримує можливість організовувати власні виставки. Спочатку з’являються дві окремі виставки малюнків і акварелей, а потім і велика персональна виставка у Манчестерській Галереї.
Після смерті першої дружини, Бернард одружується вдруге, на артистці оперети Норі Барчинські, що виступала у лондонському Вест-Енді. Їх пристрасні та романтичні стосунки тривають кілька років і завершується церемонією у синагозі і переїздом у нове житло на Еббі-роуд.
Попри успішну виставку у лондонській Галереї Святого Георгія 1930-го, у Менінського починаються проблеми зі здоров’ям. Приступ сильної іпохондрії та нав’язливе відчуття втрати зору призводить до госпіталізації з функціональними нервовими розладами. Його лікують електрошоком та “фрейдистським” психоаналізом і у середині 1930-х він повертається до роботи. Однак витрати на лікування у приватній клініці заганяють художника знову у скрутне становище.
На допомогу приходить знайомство з Едвардом Маршем — секретарем Вінстона Черчилля, який купляє кілька картин і знайомить з майбутнім прем’єр-міністром. Також у цей час, Бернард товаришує з лордом Гленконнером, який виділяє художнику щорічну фінансову допомогу.
У міжвоєнні роки творчість Менінського зазнає змін. Він відходить від захоплення Полем Сезаном і починає цікавитись неокласичним періодом Пабло Пікассо. Фігури, зображені на його картинах, набувають величі та піднесеності, хоча основні персонажі залишаються — оголені та напівоголені жінки та чоловіки, образи матері з дитиною, а також звичайні люди, наче захоплені зненацька в особистому житті.
У 1940 році, з початком Другої Світової Війни подружжя Менінських перебирається до Оксфорда, де Бернард викладає у Міській Школі протягом усієї війни, отримавши лише пару дрібних “військових” замовлень. До того ж син Філіп зникає безвісти під час бойових дій, потрапляючи у японський полон.
Портрет Нори Менінські. 14 червня 1944 рік
Закінчення світового конфлікту знову приносить творчий і карʼєрний підйом. У 1945-му художник в котрий раз повертається до Лондонської школи, син Філіп живим повертається до Англії, а у 1948 році Менінському доручають кураторство виставкою «Мистецтво малювання». Також у післявоєнні роки до майстерні час від часу навідується Вінстон Черчилль, беручи уроки малювання.
Політ. 25 вересня 1947 рік
Із записів, що збереглися в його особистих документах, видно, що Менінський останні роки життя перебуває у постійному пошуку просвітлення, себе та боротьбі з неврозами, отриманими в тому числі під час війни. Кілька завершальних років його життя психічні розлади тільки посилюються, і, попри визнання у художніх колах, Бернард закінчує життя самогубством 12 лютого 1950 року.
Вже через рік після смерті, Мистецька Рада Великої Британії влаштовує меморіальну виставку та декілька ретроспективних заходів у найбільших містах. Згодом його дружина Нора, передає роботи та особисті документи Бернарда різним музеям. Хоча більшість інформації про художника на сьогодні можна отримати лише з біографії, написаної Джоном Расселом Тейлором, який спеціалізується на книжках про художників та голлівудських зірок (Клод Мане, Сиріл Манн, Інгрід Бергман, Алек Гіннесс), багато відкривається з невеликих згадок у спогадах сина Філіпа та митців з його оточення.
Менінський мав суперечливу вдачу. Сучасники залишили про нього абсолютно протилежні відгуки, запам’ятавши як цікавого та впертого, ревнивого та палкого, жорстокого та меланхолійного, зневажливого та веселого. Згадували як він був душею компанії та цікавим захопливим співрозмовником, і водночас ─ примхливим та непередбачуваним митцем.
Таке різноманіття стало наслідком нелегкого життя, важкої художньої карʼєри та купи сімейних негараздів, але найкраще про художника можуть розповісти його картини, що виставляються у найбільших музеях Британських островів: Музеї Вікторії та Альберта, Британському музеї, Національній галереї Ірландії, Галереї Тейт, низці регіональних британських галерей (у тому числі в Манчестері, Ліверпулі та Лідсі).
