Коли кажуть, що людина мало на що здатна, якщо вона сама, що тільки спільно з іншими можна досягти будь-якої мети, завжди говорю, що, на щастя, маю приклади протилежного.
Людина, про яку спробую розповісти, надихає мене своєю цілеспрямованістю, зосередженістю, вмінням досягати мети за будь-яких обставин.
Будучи інженером за освітою, Ніна Іванова, — а саме так звати героїню розповіді, — поєднує в собі допитливість краєзнавця, наполегливість еколога, вишуканий смак дизайнера ландшафту та велику душу патріота рідного краю, Конотопа. Вона — спадкоємиця і носій його духовної спадщини.
Не проживаючи постійно в місті свого дитинства, Ніна досить часто буває в Конотопі. При цьому вона ще й примудряється об'єднувати навколо себе таких самих — трохи дивакуватих, як може здатися, — людей. Людей, для яких, окрім базових життєвих потреб, якими обмежується чимала частина суспільства, існує довкола змістовний і різнобарвний світ — світ, який вони намагаються зробити ще яскравішим.
То ж спробую представити вам цю непересічну особистість
На шляху краєзнавства Ніна не обмежується знанням свого родоводу — а вона зібрала інформацію про п'ять попередніх поколінь своєї родини не тільки по прямій, а й по бокових гілках родинного дерева.
Вона постійно в пошуках нової інформації. Звичайно, що першоджерелом свідчень про пращурів є родина і сімейні архіви.
А родина її пережила усі потрясіння, які супроводжували український народ на всьому його шляху.
Бабуся Ніни по батьківській лінії, Одарка Акимівна Кривенко-Вернигора, мешканка с.Зазірки Глухівського повіту, упокоїлась у голод 1932 року. Її чоловік зумів зберегти усіх сімох діток, молодшим з яких був Нінин батько.
Наприкінці того ж клятого голодного 1932 померла конотопська прабабуся Ніни — Бондар-Нечипоренко Олена Кирилівна.
Дідусь Ніни по материнській лінії Обруч Семен Васильович був членом Центральної Ради від м. Конотопа, він один з організаторів "Просвіти". За часів гетьмана П.Скоропадського С.Обруч —політичний комісар залізничного роз'їзду від хутора Вирівка до хутора Михайлівський (уздовж демаркаційної лінії — тимчасового розмежування території Української Держави та РСФРР). Він також був одним з організаторів створення Української Автокефальної Православної церкви в м.Конотопі, членом церковної ради, з 1926 року — голова окружної церковної ради Автокефальної церкви.
То ж не дивно, що така людина двічі була заарештоваа радянською владою — у 1931р. та 1937 роках, та і помер С.Обруч у засланні.
І мати, і батько Ніни завжди викликали теплі почуття у друзів, сусідів, колег, адже в цій родині з покоління в покоління передаються доброта та щира любов до оточуючих, турбота про ближнього.
На Загребеллі на мосту через Єзуч досі, хоч давно вже немає на світі Ніниного батька, міцно стоїть його "металеве дитя" — вертушка, яка регулює рух і продовжує термін використання містка. (Це єдине, що, нажаль, лишилося з усього нестандартного обладнання та безлічі рацпропозицій, зроблених інженером Володимиром Кривенком для КЕМЗу.)
Знаю, наскільки це копітка робота — з будь-якими архівами, носіями інформації, як складно по уламках камінчиків збирати візерунки свого родоводу... Та жінка наполегливо пробивається скрізь архівні свідчення, долаючи поступово туман минулого, радіючи новим і новим знахідкам.
Однак історія родини Кривенко-Обруч не тільки в архівних документах, — вона має і ужитковий напрямок. Вишиваний одяг — національне надбання і оберіг роду, то ж як найдорожчу реліквію зберігає Ніна вишиту бабусею Марією вишиванку діда Семена — маминого тата.
В родині зберігається і вбрання бабусі по батьку
Поповнює Ніна і власну колекцію вишиваного одягу, з достоїнством носить ці речі і з задоволенням влаштовує знайомим фотосесії у цьому вишуканому вбранні.
Та не тільки власний родовід в орбіті історичних інтересів Ніни, їй цікава і історія інших людей — тих, хто жив і живе поруч, без розподілу на національності та віросповідання. Вона — активний дописувач єврейської електронної газети ЛЕБН, збирає і розміщує матеріали про всесвітньо відомих євреїв — уродженців Конотопа, пишається їхніми досягненнями і закликає до цього земляків.
А ще Ніна любить природу, тільки не в тому сенсі, щоб відпочивати, як багато хто, — вона їй допомагає!.. День у день влітку виходить вона на берег Єзуча і стає до роботи, підміняючи собою комунальні служби: розчищує чагарники, видаляє бур'яни, інвазивні рослини, формує крони дерев...
Поруч проходять люди, хтось зупиниться подивитися, щось сказати, більшість мовчки минають, хтось рибалтить неподалік... А Ніна, ця тендітна жінка, мовчки робить справу — і ось вже Набережна схожа таки на вулицю, а не на хащі, і видно річку, і деревам ніщо не заважає тягнутися до неба. І зрозуміло, що одна людина здатна зробити багато, маючи чисту душу, жагу до краси і гармонії і, звичайно, наполегливість.
Та не тільки люди, дерева, квіти знають, люблять і горнуться до Ніни, — ще й усі довколишні собаки і коти отримують від неї їжу і тепло.
А ще Ніна — турботлива дружина, мати двох дорослих самодостатніх дітей, які успадкували від неї ґрунтовне ставлення до всього, чим займаються.
Може скластися враження, що я намалювала ідеалістичний портрет... Та ні — Ніна Іванова все ж таки звичайна людина, просто з успадкованою з дідів-прадідів щедрою українською душею, щирим відкритим серцем і доброю вдачею. Ви можете переконатися в цьому самі, зустрівши і поспілкувавшись з нею на березі Єзуча (а може і приєднавшись до її екологічної місії), чи то в улюбленому нею з дитинства міському музеї або ж у соціальних мережах, де можна побачити її просвітницьку діяльність...
Такими людьми — їхньою щоденною працею та невтомним серцем рухається наша історія.
