Серед письменників «розстріляного відродження був і наш земляк Олександр Соколовський. Він був зачинателем жанру історичного роману радянської доби, але жорна сталінського терору вкоротили вік його плідній літературній творчості. Сьогодні про письменника практично не згадують.
Сашкові хотілося бути схожим на народних героїв
Олександр Олександрович Соколовський народився 8 вересня (новий стиль) 1896 року в Конотопі. Його батько був службовцем місцевої земської управи. І хоч робота – далека від літературної, тут, у будиночку по вулиці Личаківській (нині Волочаєвська) завжди панувала атмосфера високої культури й доброзичливості, а головне – всі члени сім’ї любили художнє слово.
Тому нерідко старі Соколовські до пізнього вечора читали вголос, а їх дев’ятеро дітей уважно слухали то вірші з Шевченкового «Кобзаря», то історичні романи про Гарібальді, Робін Гуда, Гонту, Залізняка, Хмельницького чи про Кармелюка. І кожне слово, як цілюща краплина, добродійством сповнювало юні душі. А Сашкові ще й хотілося бути схожим на цих народних героїв.
Книги Олександа СоколовськогоФото: http://ua.bykivnya.org/
Дев’ятирічним майбутній письменник розпочинає навчання в Чернігівській гімназії. Там він багато читає, робить перші літературні спроби.
Рідні пам’ятають великий зошит, до якого наш земляк записував свої вірші, не наважуючись показати їх товаришам. Як згадувала потім дружина письменника, Олександр соромився своїх віршів, а, прочитавши одного разу власного вірша, приховав ім’я справжнього автора.
У цей час Соколовський прилучається до партії соціалістів-революціонерів, керує робітничими й учнівськими гуртками на Чернігівщині, входить до складу бойової групи. Певний вплив на життя Олександра справили відвідини відомих «субот» Михайла Коцюбинського. Друзями нашого земляка стають найближчі Коцюбинському люди – Віталій Примаков, Павло Тичина і син письменника Юрій Коцюбинський.
Зі студентської лави – за грати
У 1914 році Олександр закінчує гімназію з золотою медаллю і вирішує продовжити навчання на юридичному факультеті Київського університету. Проте бути юристом Соколовському не довелося – незабаром за розповсюдження антивоєнних прокламацій він був заарештований і ув’язнений у горезвісному Саратовському централі.
Там панувала непосильна робота і неймовірні умови життя. Інколи підступали безсилля, відчай. Але все це перемагала твердість духу, що ніби передавалася від тих, хто в різні роки скнів у холодних камерах, але не корився. Ця стійкість породжувала надію і... натхнення. Дійсно, в такі хвилини він пробував писати вірші. І так хотілося тоді, щоб якнайшвидше настав день свободи, щоб можна було друкувати їх.
Фото: http://ua.bykivnya.org/
Після Лютневої революції наш земляк повертається до Чернігова, але у 1918 році його знову заарештовують за виступ проти німецьких окупантів і відправляють до концтабору в Польщі.
З концтабору Олександра визволила революція в Німеччині. Соколовський повертається до Чернігова, починає працювати у Спілці кооператорів, зрідка пише художні твори (переважно вірші), друкує їх у тогочасних журналах.
1926 рік стає переломним у житті майбутнього романіста – він переїздить до Києва, влаштовується працювати секретарем Київської філії товариства політкаторжан і зсильнопереселенців, а потім – науковим співробітником Музею революції.
На літературних теренах
Вже через багато літ – 18 лютого 1967-го, згадуючи той час і Олександра Олександровича, донька колишніх політкаторжан, з родиною яких Соколовські підтримували дружні стосунки, Ольга Іванівна Симиренко напише: «Худорлявий, стрункий, хворобливо блідий, але завжди бадьорий, завжди привітний…прагнув віддати людям якнайбільше, допомогти кожному, хто цього потребує». Тому «всі, хто мав справу з Соколовським, ставилися до нього з великою пошаною, з великим довір’ям».
Треба уточнити останнє речення – усі, крім відповідних органів. Останні його в чомусь та підозрювали і, як колишнього есера, двічі – у 1920 та 1924 роках – викликали на допит.
Нашого земляка обирають також депутатом Київської міськради. Все це вимагало великого напруження, але і в цих умовах Олександр знаходить час для літературної праці – одна за одною у київських часописах з’являються публіцистичні статті, поема «Ікар», «Поема одного життя», вірші «Михайличенко», «Народовольці». Останній з цих творів, за влучним висловом письменника Миколи Олійника, «можна вважати початком фахової літературної діяльності Олександра Соколовського».
У другій половині 20-х років в Україні було оголошено конкурс на кращий літературний твір для дітей та юнацтва. Не зважаючи на важку хворобу, бажання взяти участь у ньому виявив і наш земляк.
Книги Олександра СоколовськогоФото: http://ua.bykivnya.org/
У 1928 році з’являється роман-дебют Соколовського «Перші хоробрі», який поклав початок українській радянській історико-революційній літературі. Роман дістав високу оцінку журі конкурсу і був відзначений другою премією.
Наступний твір Соколовського «Нова зброя» був написаний у 1932 році. Він ніби продовжує попередній. Через рік після «Нової зброї» з’являється черговий роман письменника «Роковані на смерть». Він знову-таки сприймається як продовження попередніх.
І, нарешті, цикл народницьких романів Олександр Олександрович закінчив твором «Бунтарі», який побачив світ у 1934 році. Цей рік для Соколовського знаменний ще однією подією – він став членом Спілки письменників СРСР.
Крім циклу романів про народовольців Олександр Соколовський написав історичний роман «Богун», який, можливо, став би початком ще одного багатотомного циклу.
Звинувачення та «вишка»
В ніч на 29 жовтня 1937 року в двері київської квартири Соколовського, що містилася по вулиці Львівській (згодом Артема), сильно постукали. Коли господар відчинив і впустив до кімнати незнайомих, йому зачитали постанову військового прокурора Київського військового округу про арешт. Слід сказати: ще за день до цього – 28 жовтня, на Соколовського заведена справа за номером 817, в якій після підшитих постанов про арешт була заповнена й анкета.
Почалися допити й очні ставки, що проходили майже щодня. І кожного разу – все доскіпливіші. Зі сторінок протоколів цих допитів, що й зараз зберігаються в архівній справі Служби безпеки України за №44865 ФП, видно, що спочатку Соколовський не лише не визнавав ніяких звинувачень, а навіть категорично заперечував їх. Бо хіба не він сповна віддавав себе на алтар революції, не його гноїли за це в таких же холодних централах, хіба не Соколовський зводив підвалини нового життя? Він! Бо твердо вірив у нього.
І ось тепер без будь-яких підстав звинувачувався в тому, ніби ще у 1932 році увійшов до антирадянської есерівської організації, а з 1936 року був перевербований у антирадянську українську націоналістичну організацію, яка мала на меті насильницьке повалення Радянської влади в Україні.
Крім того, Олександр Соколовський звинувачувався і в тому, що в історичних романах ідеалізував народництво, його тактику боротьби шляхом змов і терору, що корені такого підходу приховані в незжитій есерівщині.
Нарешті слідчі, як це вміли вони тоді робити, «розкололи» Соколовського, і вже на тринадцятому аркуші згаданої архівної справи написано: «Визнаю, що був учасником контррев. Нацоналістичної організації, в яку був завербований… влітку 1936 року»
Виїздною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР 22 серпня 1938 року наш земляк був засуджений до найвищої міри покарання й того ж дня розстріляний. Військовою колегією Військового Суду СРСР 18 липня 1957 цей вирок скасували і справу припинили за відсутністю складу злочину, письменника посмертно реабілітували.
