За кількістю людей, які їдуть із країни, ми на п’ятому місці у світі. Дані соціологічних опитувань, які щороку проводить Центр «Нова Європа», свідчать, що 65% українців у віці від 14 до 35 рокiв хочуть виїхати за кордон тимчасово або назавжди. Ми звернулись до молоді міста, з питанням: «Якби у вас була можливість покинути місто і почати життя деінде, чи поїхали б ви й чому?»
***
Частина учасників бесіди побажала залишитись інкогніто, тому публікуємо лише імена всіх співрозмовників
***
Перша респондентка nail artist Інна говорить: «У мене, як і будь-кого, є цілі, бажання, мрії. Я не знаю, чи зможу я втілити їх у життя тут. Не маю впевненості. Проте на даному життєвому етапі мене влаштовує моє місце проживання — родина поряд, маємо власне житло, фінансову стабільність. Знаю напевно, що життя у Конотопі я б не проміняла на роботу на виробництві у Польщі чи Чехії».
Матуся двох малюків Оля зізналася, що життя у рідному Конотопі влаштовує. Не задоволена вона розміром заробітної плати та умовами праці. Говорить: «Робота в нашому місті є, але оплата мізерна. Навіть, коли дивишся оголошення про роботу в інших містах України на таких самих вакансіях як у нас можна побачити більші гроші. Мені це незрозуміло», — зазначає співрозмовниця. На запитання про пошук щастя в інших країнах, Оля посміхається і каже, що з задоволенням поїде подорожувати, після закінчення декрету, коли підросте малеча.
Випускник СумДУ Рамазан приїхав з Азербайджану, одружився з конотопчанкою і вже давно мешкає у Конотопі. Разом інтернаціональна пара виховує маленького сина, але тато вимушений працювати будь-де, крім Конотопа. «Мене не влаштовує заробітна плата, — ділиться думками. — Та й взагалі роботи для мене тут не знайти. Моя економічна вища освіта нікому не потрібна, бо я, передусім іноземець, не дивлячись на те, що живу тут понад 10 років. Маю шукати роботу в Києві, щоб не дуже далеко від сім'ї. Я не бачу перспективи для себе тут, але у Конотопі моя родина, і я, як батько, маю робити все, щоб у них було все необхідне».
Майстер масажу та депіляції Ольга любить свою справу, віддана їй на всі 100 відсотків, але каже, що для неї розвиток у професіональній сфері у Конотопі вже закінчився. Зізнається: «Дізнатися чи створити щось нове у Конотопі неможливо. По-перше, для кого? Всі, або поїхали, або збираються незабаром. Трохи пригальмував рух українців по світу коронавірус, але скоро все стане на свої місця. Я хотіла б поїхати з міста заради доньки, задля її майбутнього».
Максим 7 років жив та працював у Білорусі. Цього літа повернувся до Конотопа і майже одразу почав шукати роботу поза його межами. «А де я тут буду працювати? На мінімалку? Ні! Дякую! Краще я буду проїжджати по 700 км, але буду знати, заради чого це роблю», — зазначає чоловік.
Керівниця в перспективній компанії, а за сумісництвом дружина і мама двох дітей Вікторія каже, що до іншої країни не поїхала б, а ось в інше місто — залюбки. «У Конотопі мало можливостей. Говорю не лише за себе, маю на увазі насамперед дітей. А якщо про мою діяльність, то скажу так: у нас мало гарних спеціалістів та мало масштабно мислячих людей».
Женя у свої 25 уже кілька разів побував у Польщі, а тепер поїхав до Великої Британії. Каже: «У Конотопі на власне житло я точно не зароблю. Може в Києві, але то занадто довго чекати». Після закінчення трудового контракту планує повернутися в Україну, але не надовго: побачити родину, трішки відпочити. Яка наступна зупинка на мапі, ще не думав, але про власне житло мріє все ж таки на Батьківщині. «Квартиру або власний будинок хочу купити під Києвом. Та й перебратися потім ближче до столиці маю намір. Вдома навіть не знаю, що робити. Ніколи у Конотопі не шукав роботу, але друзі, які живуть там, зовсім не в захваті від заробітної плати».
Журналіст Олександр після закінчення навчання працював у Сумах, але завжди мріяв про Київ. Розповідає: «Я добре знав, що на всеукраїнські ЗМІ мені не потрапити без досвіду роботи, тому спочатку влаштувався на регіональне телебачення, а вже коли зрозумів, що «доріс» — вирушив до столиці. Конотоп — це моя сім'я, місце, де народився, але ж я вільна людина і сам обираю, де працювати чи жити? В моїй сфері діяльності немає перспектив у рідному місті, тому без варіантів».
Школярка Софія хоче поїхати вчитись до паризької Сорбонни. Говорить: «Насправді, це не так важко і не так дорого, як усі думають. Насамперед потрібно заздалегідь знайти університет та ознайомитись з умовами вступу для іноземних студентів. Дуже багато закордонних вишів пропонують стипендіальні програми або можливості обміну студентів. Чому саме Франція? Бо я хочу вивчати французьку мову у середовищі носіїв». На запитання «Чи хочеш повернутися після навчання на Батьківщину?» посміхається, каже: «Попереду 5 або 6 років навчання. Звідки мені знати. Може я закохаюсь... у Францію».
Від себе. Я ніколи не хотіла жити у Конотопі. На останніх роках навчання в школі шукала університети деінде, обрала професію, з якою у Конотопі нічого було робити. А вже коли «вийшов термін» перебування в Україні — полетіла в інший кінець світу. Але, як то кажуть, чоловік стріляє, а Бог кулі носить, тож наразі я вдома. Чи полечу знову? Обов'язково. Чому? Маю дві причини: перша — рівень життя (тут і заробітна плата, і медицина, і дозвілля, і технології, і ще дуже багато «і»), друга — самореалізація (коли знаходиш себе і свою справу, не так просто покинути).
